Одурив його Єрусалим! Шукав був Месію, а знайшов фальшивих пророків. Шукав ревних зелотів, а знайшов хитрунів, розвезених садукеїв. Шукав одважних і сміливих, але знайшов лише хрунів і боягузів. Дивився за вождями, але знаходив лише шахраїв, перекупців і міняйл! Скільки разів думав, що те, чого шукав і не знаходив серед вождів, знайде серед ведених. Серед тих, що з усього світу сходяться до храму за поміччю й утіхою! Але тяжко було сподіватися, що ті, які самі чекали від храму втіхи й допомоги, додадуть йому сили й мужности. Ні, він сам мусів бути сильним і мужнім, щоб вести їх! Де ж було взяти тієї сили й мужности, за якими так тужив він! Ах, як добре було тим, що з вірою і сподіваннями приходили на кілька днів лише до Єрусалима! Зачаровані могутністю первосвящеників, учителів і книжників — не мали вони часу заглиблюватися в єрусалимське життя. І відносили з собою назад до своїх осель врочистість храмового побуту й утіху святости Давидового міста. Ні, справді-таки добре, що так мало знали про нього. Бо якби знали все, що їм залишилося б? Чим жили б їхні розчаровані душі, чим підтримувалися б у своїй великій і святій надії на Месію, якби зі святого міста винесли лише шахрайські приписи і крутійську практику своїх керівників? Коли спробував говорити про це Озієві, той лише знизав плечима:
— Маєш правду, Єгоханане, в усім маєш правду! І я пізнав колись усе це й навіть ще більше. Бо ось ти обурюєшся і проклинаєш! Але я пізнав те все так глибоко й безнадійно, що в моїй душі немає вже ані обурення, ані проклять. Так випалена вона полум’ям облуди й омани, що вже й не вистачає їй сили, щоб кричати, взивати і проклинати. Лише спокою хоче вона! Хоче спокою, в якому б, ніким не ведена, нічим не запаморочена, могла сама пізнавати шляхи Єдиного й хвалити Його, нічого від Нього не бажаючи. Бо все, чого треба, Він дав нам! Від нас же не бажає нічого іншого, лише щоб ми були перед Ним, наче немовлята перед лицем власного батька: прості й довірливі!
— Дивно ти говориш про Єдиного, Озію, хай навіки святиться ім’я Його. Він є Господь, караючий, Господь могутній і сильний, Господь сили й помсти на зрадників і відступників! А ти говориш про Нього, як про ласкавого батька! Як це можливо? Ніколи ще не чув я такого, Озію!
— І не почуєш, мабуть, Єгоханане! Та й зайво ще мені про це з тобою говорити. Не варто збурювати твою душу ще більше, ніж вона збурена. А мені виходити з рівноваги, яку я вже набув тут на самоті.
— То я потурбував твій спокій, Озію?
— Трохи, Єгоханане! Але це нічого! Я навіть радий, що трошки з того спокою, до якого дійшов я, дістане і твоя душа. Залишайся зо мною, Єгоханане!
— Як це ти думаєш, Озію?
— А ось так, як і сказав. Живи разом зо мною. Ось у цій печері. Місця тут досить. Живи таким самим життям, як і я. Забудь усе, чим досі жило й турбувалося твоє серце. Забудь чисто! Викинь із голови й серця! А потім знайдеш той мир, за яким так тужиш. Не дістав ти поради в Єрусалимі — послухайся моєї. Може дасть вона тобі більше, коли житимеш отут зі мною, з дня на день, як птахи в галузях олив, як лисиці в норах, як ласочки між каміннями огорож. Послухай мене!
І Єгоханан залишився з Озієм.
Симон тихенько відсунув важку занавісу, що заслонювала вузький і низький вхід, зігнувся й, пустивши завісу, зробив кілька впевнених кроків у цілковитій пітьмі. Простягнутою рукою торкнувся він другої занавіси, відсунув її і став у світлому отворі печери. Перед ним був добре знаний образ: широкий підземний простір, що до нього падало світло отвором звідкись — високо зверху, освітлюючи долі широкий круг, посередині якого стояв величезний, майже храмовий, стіл. Але він був не з дерева. Безформна плеската плита каменю була покладена на кам’яних брилах. Кілька килимів закривали його простору площу, на якій, мабуть, могла б обернутися колісниця, вкриту стосами сувоїв, купами зброї. Багатораменні світильники оточували стіл, а між двома з них підносився у такому ж велетенському, як стіл, кріслі той, хто був у печері. Усе в цій печері було надприродньої величини. Також і людина за столом, зі своєю лев’ячою гривастою кучмою сивого волосся і струмистою бородою, пасувала якнайкраще до цього оточення. А з усіх боків світло переходило таємничо в сутінок, а сутінок десь далеко в цілковиту пітьму: печері, здавалося, не було кінця-краю.
Симон мовчки стояв біля входу, не ворушачись. Людина за столом була заглиблена в писання, і тростина рівномірно сунулася під його рукою по пергаменовому сувою. Симон закашляв, і людина спокійно поклала тростину та, заслонюючи рукою очі, подивилася на Симона.