— Мир з тобою, раббане наш! Слава законові і храмові! — низько вклонився Симон, роблячи кілька кроків уперед.
— Слава законові і храмові! Мир і з тобою! Ходи-но ближче, Симоне! Коли ти з’явився?
— Як завше, раббане, на світанку. Уже встиг і відпочити.
— Ходи ближче, сідай і розказуй. Довго не було тебе в нас.
Симон підійшов ближче, зайшов за стіл і вмостився на низькому стільці біля ніг того, хто сидів у кріслі.
— Новин жадних, раббане. Принаймні визначних. Почалися праці над зміцнюванням веж. Нічого особливого. Лише знизу примуровують підпори. Працюють в’язні. Серед них кількадесят наших. Про них я звітував тобі, раббане.
— Що зроблено, щоб їх звільнити?
— Мехаїм і Ґершон пробують зискати сторожів. Це — ідумейці під доглядом кількох римських леґіонерів.
— Сполягаю на тебе, Симоне. Потребуєш срібла — дістанеш. Що далі?
— Єгоханан десь зник. Не можу його знайти.
— Ага, Єгоханан — гебронський назорей. Шкода. Ти мав його нарешті привести між нас. Що з ним сталося?
— Не знаю, раббане. Перед кількома тижнями я майже витяг його з галілейської молитовні, де він говорив на слова з Письма. Ти мав би почути його, раббане! Він говорив як зелот. Про ситість тіл і душ, про байдужість і про покору. Він вибирав міцні й переконливі слова. Як молодий осел, підносив він свій голос над зібранням, закидаючи народові лінощі, байдужість й жадобу вигоди. Аж зібрання збурилося й поділилося на тих, що були за й проти. Молодики були за ним, старші проти. Я витяг Єгоханана з молитовні й виштовхнув до пітьми. Опісля була маленька бійка. На другий день я шукав його в храмі — не знайшов. Казали, що навіть не ночував. Відтоді не об’являвся ані до храму, ані до свого законника Гаріма. Я питався й там. Гарім стурбований. Я казав розвідати біля всіх брам і дізнався лише, що того самого ранку він був першим, що вийшов із Гнійної брами. Далі зник і слід.
— Чи не вернувся до Геброна?
— Не думаю, раббане. Він ніколи не висловлював бажання вертатися додому. Та й що би він там робив? З великими надіями пішов він до Єрусалима і тепер соромився б іти назад. Та і як би це виглядало в очах його земляків, що він одцурався назорейства? Ні, до Геброна він не повернувся. Але на кожен випадок я розвідаю.
— Розвідай. А якщо він не в Геброні — що може в ним статися? Живий він?
— Навіть не уявляю собі, раббане, що і як з ним. Але в кожному разі він живий. Лише де? Буду шукати.
— Шукай, Симоне! Те, що ти розказував мені про цього молодика, викликало в мене зацікавлення. Таких молодиків нам треба. Не лише відважних і з міцними м’язами, але й таких, що мають ще й міцні розумом голови. Цей Єгоханан мене цікавить. Може тому саме, що він із Геброна. Це найшляхетніше наше місто, Симоне. А ти вже знаєш, як мене гебронський хлопець був визволив із римського полону. Може, це був саме Єгоханан?
— Можливо, раббане. В кожному разі, як я його знаю, це на нього подібне. Я буду шукати за ним. Тепер шкодую, що раніше не привів його до тебе.
— Так, це треба було зробити.
— Моя вина, раббане. Але саме тому, що Єгоханан не є звичайний галілейський рибалка, — я й не хотів його зв’язувати лише присягою. Мені хотілося, щоб він пройшов садукейську й фарисейську школу, пізнав сам облуду тих учителів народу. Щоб, ставши зелотом, не жалкував, може, що не скуштував досить із законницької премудрости.
— Добре, Симоне. А тепер скажи мені, як іде постачання зброї.
— Погано, раббане.
— Чому? Я це теж зауважив.
— Немає заліза й міді. Властиво, і залізо, й мідь є. Але їх скуповують римляни. Мідь, кажуть, просто не випускають із Хітіма, а в Дамаску усіх ремісників — ковалів і мідярів — запрягли до праці на леґії. Те, що дістають ремісники в Єрусалимі, походить лише від ідумейців і набатейців. Та й ті вимінюють свою мідь і залізо лише на готовий товар.
— Маємо мало засобів, Симоне. Дай мені той папірусовий листок, що лежить біля тебе. Ні, не той. Так, той. Ми маємо в запасі лише три тисячі чотириста тридцять мечів, п’ять тисяч вісімсот десять наконечників до списів, п’ятсот десять сокир. Немає шоломів, ані щитів, немає досить наконечників до стріл. На кордонах неспокійно, а ми неприправлені.
— В Антонієвій вежі досить зброї, раббане.
— Твоя правда. Але, щоб мати Антонієву вежу, треба мати раніше зброю. З голими руками наших зелотів її не візьмемо.
— Я лише так сказав, раббане. Знаю це. Але, як помогти справі? Або самим таємно виробляти десь зброю, або скуповувати її. Робити тут більше ніж робимо — неможливо. Майстерня зараз прозрадиться, а сюди ми не можемо навести чужих людей. На купівлю треба багато грошей.