— Я думав про цю справу, Симоне. Саме тому так дуже цікавлюся долею Єгоханана. Ти потребуєш помічника, а постачання зброї можна б було довірити йому. Говорю так, бо не сумніваюся, що він таки об’явиться і буде одним із нас. Тоді віддаси його на виучку до наших мідярів. Нехай навчиться трохи ремества й пізнає людей твердої руки. Від них нам потрібна підтримка.
— Ти про все думаєш, раббане! Це справді було б як на Єгоханана. Серед сувоїв і законників він цілком занидів.
Співрозмовці замовкли. Освітлення стола змінилося. Симон подивився вгору: час наближався до полудня. Приходила пора полудневої молитви.
— Я чекаю на твої накази, раббане.
— Нічого нового. Усе, як звичайно. Лише поцікавитися жвавіше зброєю і Єгохананом. Коли об’явишся знов?
— Якщо не буде нічого надзвичайного — прийду на свято молодика. Може й із Єгохананом. Прощавай, раббане! Слава законові і храмові!
Коли Симон залишив печеру, могутній равві встав із крісла; потягнувся, аж луснули суглоби. Засидівся. Він зник на мент у темноті печери й об’явився у світляному крузі вдягнений до молитви. Молитовна накидка прикривала його сиве волосся, й лише тефіла — молитовна скринька зі словами закону — стреміла чорним рогом з-посеред високого чола. Він домотував на лівицю ремінці тефіли-серця й обернувся в сторону Єрусалима. Тепер мав піднести руки й почати молитву, але стояв з опущеними руками, занурений у немолитовні думки. Останнім часом такий стан роздуму находив на нього частіше, особливо, коли ставав на молитву. Вимовляти лише устами слова молитов не хотілося, а серце теж не хотіло обзиватися до них. Чомусь частіше в такому стані приходили думки про старість і смерть, частіше повторяв у думках сумні псальмопівцеві слова:
— Дні мої хиляться, як тінь вечірня, літа мої доходять до кінця, наче та промова. Усіх днів, років наших є років сімдесят, а як хто сильніший — от як я, додумав — вісімдесят років, але й те, чого найбільше трапляється в них, є праця й біда. Коли ж і вони проминуть — о, як швидко відлітаємо! Чи ж надармо створив єси, Господи, всіх синів людських?..
Ні, він не боявся смерти. Це не страх гробу повертав його так часто тепер до цих думок. Це був страх, на кого залишить своїх сікаріїв{58}, свою велику зелотську справу? Ніхто не бачив, лише бачив він, що Ізраель наближається до великого звороту. Велика боротьба приходить, наближається невідклично до закону, храму й народу. Хитається на кордонах Рим, причаївся в очікуванні вождя нарід. А зелотів так мало! Але й це нічого. Що з того, якби їх було мов фарисеїв. Гірше, що по собі не мав би він кого й залишити, якби що сталося. Симон є добрий помічник. Але турботи дня заслоняють йому шлях зелотської боротьби. Він завжди потребує когось, хто б ставив йому перед очима велику ціль сікаріїв: не миром, а мечем! Може, до цього придався б той гебронський молодик? Треба чим скорше пізнати його й подивитися. Чим швидше! Тоді не будуть марними дні, що пройшли як праця, сумнів і віра. Не залишиться марною боротьба з Ізраелем за Ізраель, за храм, за закон… для Месії…
Він зідхнув увільненим віддихом й підніс руки. Найулюбленіший Давидів псалом, пісня подяки за перемогу, за знищення ворога, радісний клич до майбутности зворушив його серце і розв’язав ліниві уста:
— Благословенний Господь мій, скеля моя, що привчає мої руки до боротьби, а правицю мою до бою! Милосердя моє, твердиня моя, притулок і визволитель мій! Мій щит, бо на нього я сполягаю, бо він підбиває мені… ворогів моїх!
Спочатку було легко й радісно. Так, наче знов повернулися дні найраніших, ще дитячих гебронських весен. Прудким струсом душі скинув із себе Єгоханан єрусалимські болі й сумніви, підніс зір до неба, знов відкрив вуха пташиному співові, наставив тіло палючості променів і гостроті вітрів. Праця втомила тіло, яке серед єрусалимської безтолочі забуло втому й відпочинок, і, коли ввечері клався на ложе, без дрімоти засипляв глибоким безпривидним сном. І розмови з Озієм були вже не про Єрусалим, а звичайні, прості селянські розмови. Дощ, посуха, вітер, урожай і сарана, плоди і квіти — були предметами їхніх розмов, тих самих, що з ними виростав у Геброні. Яке це щастя для народу, що має довкола себе свою живительку землю, дар Єдиного душі й тілові народу, дар, що немає від нього більших і коштовніших. Землею обновляється нарід, й поки посідає він її, поки не зрадить їй, плодючій і вибагливій на пестотливу працю, зусилля й вірність, — доти не страшні йому жадні єрусалимські дармоїди, іродіянські визискувачі, чужинецькі зайди.