Отак цілий цей час він з печери не виходив. Були це найнудніші дні його життя, бо воліклися так поволі, як ще жадні дні. Печера була невелика, з двома виходами, із яких один виходив до бездонної, здавалося, прірви. Тільки два ложа в куті, кухоль з водою та кілька затовчених у стіну дерев’яних кілків, на одному з яких висіла череп’яна лямпа, — були єдиним її устаткуванням. Сторожа й далі вперто не розмовляла, й так доводилося цілі дні мовчки сидіти віддаль отвору, виглядаючи до задимлених опаром скелястих гребенів у далечі, прислухаючись до свисту вітру і шургання камінців, що скочувалися в долину. Мовчазні вартові змінялися двічі денно, приносячи хліб і воду, сир і фіґи, так само без руху і слова сидячи перед отвором печери. Першого ж дня ув’язнення приніс вартовий і сувій закону. Єгохананові, що від часу, коли залишив був храм, не прийшло до рук Слово, цей сувій був наче привітом з цього нового краю, на вступ до якого чекав він у цій півв’язниці. Але як довго мусить він чекати? І дні не минали, а просто воліклися, наче той слимак на левадній доріжці! Але вночі, коли холод тягнувся струмком через печеру від отвору до отвору, було так солодко спати під овечою шкурою, як не спалося вже давно, ані в Єрусалимі, хіба що в гебронському домі.
Та сьогодні, коли стемніло, вартовий нараз підійшов до Єгоханана, простягаючи йому знану полотняну хустку:
— Зав’яжи очі!
— Підемо? — скочив на ноги Єгоханан.
— Так!
— Куди?
— Долі…
Єгоханан відчув, що далі було б зайво розпитувати, похапцем зав’язав собі очі, вартовий поправив вузол, узяв юнака за руку й підвів до отвору:
— Зігнися, намацай драбину і спускайся долі!
Непевними рухами намацав Єгоханан мотузку, зліз долі і став, чекаючи, що буде далі. Вартовий ухопив його за руку й потяг за собою. Але йшли не довго, й коли спинилися — відчув Єгоханан, що стоїть перед джерелом тепла. Бо теплий легіт торкався його лиця, і потріскування нагадувало ватру.
— Скинь пов’язку! — сказав знайомий голос. Єгоханан зірвав хустку й замружив очі від світла: невелика ватра горіла спокійним полум’ям у тісному кутку між скелями, а поруч стояв Симон. Юнак спочатку ніби остовпів, але зараз же прорвався повінню запитів:
— Симоне! Мир з тобою! Де я? Це зелоти? Чом так довго тримали мене в печері? Що буде тепер?
— Не так швидко! Не все зразу! — засміявся Симон. — Поволі довідаєшся все. А зараз, щоб ти знав, буде твоя присяга на зелотське братство. Мусиш умитися й передягнутися!
— Яка присяга?
— Тебе приймають зелоти між себе. Чи може ти не хочеш?
— Ах, Симоне! Як можеш таке запитувати? Я лише дуже збентежений усім! Так несподівано…
— Отож вмивайся, передягайся, а я буду розповідати.
Тільки пару кроків од ватри невелике джерело творило маленький ставок. Вода була студена, навіть дуже студена в холодіючому повітрі. Але від скал ще пашіло тепло дня. Було так приємно мати досталь води для купелі, єдине, чого було досить у храмі для пророчих учнів. Симон стояв, спершись об кам’яну стіну, і розказував. І тепер довідався Єгоханан, що вже давно розшукував його Симон, щоб нарешті завести до зелотів. Шукав його всюди, лише не припускав, що він може бути в Озія. Довідався Єгоханан, що Озій давній зелот, що це він подав Симонові вістку, що Єгоханан уже в зелотському стані, довідався, що вождь давно знає про нього і лише чекав на прихід Симона з Єрусалима, щоб прийняти Єгоханана до братства.
Єгоханан умився, натерся олією, надягнув нове біле вбрання і ще не вживані сандалі — дар від братства новому братові, — сказав Симон, — розчесав свої довгі назорейські кучері й відчув себе новою людиною. Свіжою, міцною, прудкою! Так ось які вони — зелоти! Ватрове полум’я гойдало його тінню по стрімких боках скелі. З-за верхів показався майже повновидий місяць. Симон замовк, і велика тиша звисла над околицею. Лиш потріскувало багаття, булькотіла вода, і якийсь птах викрикував здаля жалісні зови. Це була пустеля, про яку він завжди чув, що вона заселена ідумейськими грабіжниками, галілейськими й самарянськими опришками, а в її проваллях і печерах живуть жахливі пустельні духи, слуги самого Азазеля. Тепер він знав, що в ній мешкали зелоти. Як колись вірні Господні слуги — непіддайні пророки. Він обштрипнувся ще раз: