— Я готовий, Симоне!
І, взявши юнака за руку, повів його Симон через скелясті щілини.
За кількома викрутасними переходами між темрявою скелястих стін зустріло Єгоханана ясне світло, аж мусів знову замружити очі. Велика ватра палала посеред рівної площини, простягаючи рівно вгору до безвітряного простору полум’яні руки. Широким півколом сиділи довкруж мовчазні постаті, й мінливе світло виблискувало на металі мечів, що лежали в кожного на колінах. Єгоханан пізнав їх: це були знані «сіка», короткі мечі, ще коротші від римських, славетні зелотські мечі, гострі, як жертовні ножі. Не було сумніву: це були ті, що їх носили, це були страшні зелоти-сікарії, як із ненавистю звали їх римляни й іродіяни. Єгоханан відчув, як кількадесят очей допитливо-проникливим зором пронизують його. Але не спустив зору, оглядаючи присутніх. Більшість були юнаки, решта середнього ще віку з чорними, смолистими бородами. Усі міцні і здорові, з широкими грудьми й жиластими руками. «Справжнє Ґедеонове військо», — подумав Єгоханан. І він стояв перед мовчазним зібранням, наче на оглядини приведений, сам мовчазний також, відчуваючи за собою спокійну присутність Симона. Лише ватра тріскотіла сухим галуззям і метала вгору полум’яні іскри.
Як довго стояв Єгоханан перед цими дивними зборами — він і не усвідомлював. Лише нараз присутні зірвалися з місць, блиснули з піхов леза, і мечі загупали об піхви. Звідкілясь із темноти з’явилася висока біла постать й вступила до світляного круга. Без слова оклику торохтіли мечі об піхви, аж поки постать наблизилася до ватри і піднесла руку на знак мовчазного привіту. Дзвінкий оклик рвонувся з гурту, відбився від скель і занурився в тишу:
— Слава храмові і законові! Слава!
Від раптового вибуху окликів тишина вже здалася Єгохананові нестерпною. А той, що прийшов, спустив руку й обернувся до Єгоханана, відкидаючи край плаща. Хвилинку стояли вони так навпроти себе, вглядаючися один в одного. Єгоханан бачив сиву лев’ячу гриву, широку бороду й відблиск огню, що грав в очах під патлатістю брів. І нараз пізнав його. Нараз не бачив уже ватри, зборів і тихої гірської ночі, але гебронський передранок на Давидовій леваді, обриси римських вартових на стійках, чув протяжний перекрик «вартуй — чатуй». І нараз бачив і знав, що той, хто це все викликав — тоді й тепер, — був вождь! Це він з постаттю лева й зором орла був і є сильнішим від Ізраелевих ворогів і буде народові мечем і щитом, за яким рікою повноводною обтече нарід тиша миру і спокій свободи…
Єгоханан не спам’ятався, як двоє молодиків вийшли з круга, підійшли до нього й ухопили попід руки. Вони підвели його ще ближче до вождя і спинилися на витягнену руку. Єгохананові чуття хвилювали, як море. Він забув усе, знав лише одне: це вождь! Куди пішле його — піде! І що накаже виконати — зробить!
А вождь, не відриваючи свого зору від юнакового, повільним рухом засунув руку в бганки одягу. Меч блиснув у його руці. Він простяг його до Єгоханана, майже настромляючи вістря на юнакові груди. Молодики по обидвох сторонах поставили свої мечі на Єгоханана, простяглися в напрямку до нього й озброєні правиці цілого зібрання. Він, безборонний, був ціллю цих блискучих, студених жал. Йому стало страшно. Але тишу розтяв голос:
— Єгоханане, сину Захарія, чи добровільно ти приходиш до нас, до братства святого храму й закону?
— Добровільно! — ледь зміг витиснути з себе Єгоханан, відчуваючи, як пересохло йому в роті і яким неслухняним став язик. Але зараз же опанувався.
— Не прийшов ти до нас, як підглядач, як ворог, як нічний злодій, як зрадник?
— Ні!
— Хочеш бути членом братства?
— Хочу!
— Розгорни одяг! Діткнися грудьми меча! Повторяй присягу!
Вождь говорив усе рівним, спокійним голосом, наче й не до нього, не до зібрання, а до зір, до високости, що таємничою чорнотою схилялася над зборами. Єгоханан повторяв за ним, але сам не чув свого голосу, не усвідомляв слів, просякнутий якоюсь думкою, що стриміла до майбутности. Вона промовляла до кожної часточки його істоти не людськими, а ще глибшими, останніми переконливими, досягливими словами. Вона казала йому, що так ось і має бути: присягти, засвідчити, втратити свою, покірно віддавши її до волі когось іншого, хто вестиме куди схоче і як схоче. Це не Єгоханан, а вона повторяла його устами останні слова присяги: