— Немає закону понад Божий, немає податку понад храмовий, немає друга, крім зелота! Слава храмові й законові!
— Слава храмові й законові! — крикнули враз присутні, аж Єгоханан здригнувся. Мечі загупали об піхви, а вождь обернув свого меча держалом проти Єгоханана.
— Ти вже заприсягся, Єгоханане! Від цієї хвилини ти зелот. Бо присягав, що закон Божий буде тобі вищий од законів чужинців, що єдиний примус — примус храмовий — буде тобі наказом на жертву, і лише зелот — другом і приятелем. Це страшна присяга, юначе! Нею ти зрікся своїх батьків, братів і сестер, родичів і друзів. Тепер їх усіх заступає тобі зелотство. Бо лише той, хто стоїть з тобою в одній лаві за закон і храм, — є тобі родина і друг. Візьми цього меча!
Єгоханан узяв меча, і знов мечі цілого зібрання загупали об піхви. Вождь махнув рукою:
— Юначе! Ти присягся, що будеш керуватися лише законом Господнім і жадним іншим. Бо вчили тебе садукеї, що людина має свобідну волю, але що тієї волі треба вживати лише на власне щастя, не дбаючи про нарід. Учили фарисеї, що багата нагорода чекатиме тебе за виконання всіх приписів закону. А за те меч архангельський блисне сам над Ізраелем і звільнить нас від ідумейців і римлян. Але ми, зелоти, не такі! Ми кажемо, що поки самі не вхопимо до рук меча — ніколи не визволить нас Господь. Як колись для визволення Ізраелю Він потребував не лише своєї міці, але й мужности Ґедеонової, хоробрости Саулової й удатности Давидової. Тому-то цей меч є для нас заразом мечем Господнім і Ґедеоновим. Щоб не забували ми, що рабів лінивих і байдужих не визволятиме ніколи Господь! Ніколи не пускатиме їх до обіцяної землі, як колись наших предків у пустелі Фаран. От й ідумейці кажуть, що раніше прив’яжи верблюда до кілка, а потім лише віддай його до Ваалової опіки. А чим же ми гірші від наших гнобителів? Перше знищмо чужинців, виженім їх з нашої землі, а потім уже мріймо про свободу. І після Господа Саваофа найвірнішим помішником є нам при цьому наш меч. Це його вживає пророк!
Вождь підніс голову і простяг догори правицю:
— Меч, меч з піхви добутий є, вичищений і нагострений! Щоб блищав — вичищений, щоб забивав — нагострений! Удруге й утретє йде меч, іде меч, що забиває!
А зібрання, знявши мечі вгору, підхопило пристрасним вигуком до високого неба, аж чорного від ясности ватри:
— Меч іде, іде меч! Той меч, що забиває!
Червоні, криваві відблиски мінилися на лезах. Від їхньої багровости зробилося Єгохананові лячно не пізнаним досі страхом. Щоб затлумити його, підніс і він догори свого меча і приєднався до вигуку з нестримним запалом новика:
— Меч, меч добутий є! Щоб блищав — вичищений, щоб забивав — нагострений! Меч, меч іде, що забиває!
Відтоді, як залишила сина в Єрусалимі, втратив для Елісеби довколишній світ усі свої барви, сяйва і принади. Світ перестав відмінятися: чи сходило сонце чи заходило, приходили сусідки чи ні, віяли зимові вітри чи весняний легіт, діялося щось у Геброні, або може перестав уже Геброн й існувати — все стало Елісебі байдуже. Не було Єгоханана!
Тепер затерпла бездумність стала звичайним станом Елісебиної душі. Мала ще силу порпатися на малому господарстві, що залишала собі, як і перед тим ходила на леваду, доглядала кіз, пряла. Але все якось затерпло, забігано, наче той розкочений віз, що без волів утримує напрямок зарізами колії. Збирала часом овочі і найкращі відкладала для сина, але свідомість ураз прокидалася: «немає!», і знову байдуже складала їх до кошика. Дбайливо починала відливати для нього молоко, але руку затримувало теж саме «немає», і знов без зацікавлення відставляла дійницю. Хапала його черепочки з відповідями із Єрусалима, на мент відчувала на них теплоту його руки, але зараз же м’якість дотику ставала твердістю каменю. Немає! Лише черепочки!
Спочатку, за перших місяців розлуки, лякалася цієї затерплости. Думала, що вона минеться. Відганяла її від себе думками про Єгохананову майбутність. Але не помагало. Так уже й залишилася з нею, йдучи повільним кроком через весни й зими, літа й осені, через роки. Лише коли приходили до Геброна чутки про Єгохананові успіхи серед пророчих учнів, про його вченість і відданість законові, коли часом одержувала переданий ним черепочок, — тоді на мент верталася та життєва захопленість, що колись супроводжала кожну думку про Єгоханана. Тоді від радощів навіть застановлялося серце, так ніби зразу бачила його в той останній мент розлуки, біля криниці на роздоріжжі. Кілька разів збиралася піти до Єрусалима з прочанами на Пасхальну прощу. Зібрала тайстри, але ще не докінчила приправ, а вже знала, що не піде. Навіщо? Один раз, раз назавжди, одним шмагом відтяла його від свого серця, віддала на службу храмові. Зустріч знову викликала б давній біль за втратою! Ні, краще затерплість! І знов викладала тайстри й ішла на леваду.