Останніми часами якось порідшали черепочки, й уже не підбадьорували думки про синову майбутність. Ще недавно пророк ізраельський і вождь народу ввижався їй на кінці кожної думки про сина. Але якось зловила себе на запиті: навіщо? Навіщо було вимолювати собі сина? Чи не було б краще без нього? І коли цей запит діткнувся свідомости — аж жахнулася. Ніколи раніше не бувало в неї таких сумнівів. Завжди мала одну непохитну думку, одну ясну і безсумнівну відповідь; для волі Господа і свободи народу, для його перемоги і слави! Для правди закону і пророків. Але тепер усе частіше звір спокуси, гад, Євин гад, торкався тонким шепотом настороженої душі: чи варта та праця, що, може, — як може! — виплатиться в майбутньому, теперішнього болю всіх матерів і змагань їхніх синів? Таж він, Єдиний, не хоче ані смерти грішника, не те що загибелі праведних, многостраждальних душ! Ставало лячно, й відчахнулася від цих думок. Чи ж не такими самими словами колись боронилися жінки, коли боялися, що для приходу й перемоги Месії треба буде жертви їхніх власних дітей?..
Усі, що знали Елісебу раніше — прудку й ласкаву, покірну й терпеливу, покривджену жінку і пишнотливу матір, — тепер не пізнавали її. Приходили сусідки і приятельки, говорили, балакали, розпитувалися й обмовляли, як і бувало раніше, але зустрічали таку байдужість, такі невідповідні завваги, що швидко залишали Елісебу. Особливо ті молодші, для яких історія Елісебиного життя і Захарієва смерть були вже чужими й далекими від їхніх інтересів подіями. Тому тепер, коли в жіночому товаристві приходила мова на Елісебину поведінку, завжди знаходилась якась великомудра, що многозначно торкалася пальцем чола й уст, і всі нараз замовкали і співчутливо покивували головами. Тому-то, коли прийшла до Геброна вістка, — приніс її як завжди всьогозналий Небат, — що Єгоханан покинув храм, учителів, зрікся назорейства і зник із Єрусалима, то не знайшлося в Геброні жадної особи, щоб відважилася сказати це Елісебі. І вона одна лише не знала нічого про свого сина, що на деякий час став предметом усіх гебронських розмов біля криниці й у молитовні.
Останніми часами траплялося дуже часто, що Елісеба не знаходила собі місця. Щось усередині, здавалося їй, що біля самого серця, тремтіло дрібним-дрібненьким тіпанням, мов та мушка, що попалася в павутиння. А від нього починали тремтіти руки й ноги, а коли говорила, то й голос. Пробувала розігнати працею — праця не йшла до рук, сідала — не сиділося, виходила на вулицю, до людей і — зараз же видавалися їй їхні розмови дурними і безглуздими. Верталася знову до хати. Бо справді, на самоті було ще найлегше. На самоті на тій леваді, що зрослася з її буттям ще тісніше, ніж цей кам’яний, півтемний дім. Там можна сісти під стару віком і близьку молодечими споминами смоківницю, спертися, як завше, об стовбур і зануритися в тихе бездум’я. Простягти руки на випростані ноги, заплющити очі, щоб тим виразніше бачити перед собою все те, чого не бачать відчинені. Щоб без розсіяння, з крайнім зосередженням вслуховуватися в таємні голоси оточення. Бо відкриє очі — і перед ними гебронські долини й горби, аж ген-ген, до Великого моря. Життя, до якого вона ввійшла і яким жила. Але заплющить їх — і вже маниться далечінь за морями й пустелями, аж до крайніх меж земного. Далечінь — повна народів, батьків, матерів, дітей, синів…
Елісебі стає моторошно, коли уявляє собі натовп тих чужинців. Чи більше їх від Ізраелю? О, напевно більше! Це-бо лише вибраністю Господнею, Його волею й вірою народу дістанеться Ізраель на місце, з якого вестиме всі інші народи, буде їхнім володарем і паном. Он там, праворуч, стоїть ще той дуб, що чув слова Господевої обіцянки про панування Авраамового племени над світом. Як теперішні римляни? Як ті пани, що їхні вояки розбивають дітей об камінь, а вожді дають накази розпинати батьків, ґвалтувати матерів? Чи таким паном буде над іншими народами й Ізраель?.. А Єгоханан має стати його вождем і пророком?..