Елісеба хоче стріпнутися, хоче відігнати від себе ті думки, які хвилюють і гнітять її. Але не може зворухнутися і сидить, як сиділа — нерухома сіра парость на стовбурі смоківниці. А думки все кружляють без упину в могутньому колі. І вже не знає, чи то в уяві, чи то у сні чує поблизу голоси:
— Кажеш, що залишив храм? — допитується задиханий жіночий голос.
— Залишив! — так само задихано відповідає другий.
— Елісеба знає?
Елісеба прокидається з памороків. Хоче зірватися з місця — не може. Хоче зворухнутися — і немає сили. Хоче крикнути — і не спроможна здобути голосу. Лише розкриває очі й бачить їх: сперши на левадну огорожу ноші назбираного ріща, стоять дві жінки. Обернені плечима до смоківниці, вони не помічають Елісеби, обтирають спітнілі лиця і спокійно розмовляють далі:
— Не знаю, — відповідає друга. — Такою дивною зробилася вона останній час, що ніхто й не відважується їй це сказати. Мав би це зробити Небат!
— Мав би. Але і йому неприємно з такою вісткою йти до Елісеби. Хто радо таке розносить?
Елісеба робить знову зусилля зрушитися з місця, але ворушаться лише пальці. Хоче крикнути, але нічого не виходить.
— А чому він покинув Єрусалим?
— Небат не знає. Чув лише, що ніби посварився зі старшими, побився з пророчими учнями і зник. Куди — невідомо.
— А коли це сталося?
— Давно вже. Ще весною ніби.
— А тепер уже й по жнивах! Бідна Елісеба!
— Бідна Елісеба. Колись так дуже заносилася зі своїм одинаком. А тепер ось таке! Але може й добре, що нічого не знає.
— Може й добре, що нічого не знає!..
Жінки скріплюють ноші, гекають од зусилля, закидаючи їх на плечі, і йдуть далі. Елісеба не рухається. Так дивно стало їй коло серця. Так дивно — легко. Наче хтось зсередини стискає серце у жмені, стискає легенько-легесенько, й воно перестає тріпатися, спочиває кілька ментів і знов болячим, отрясливим стрибком виплигує зі жмені. Щоб за хвилинку жменя знов стиснулася і серце знов спинилося в солодкім, паморочливім спокої.
Утік?.. Чому?.. Навіщо?.. Але запити вже не турбують, бо нараз вона знає на них відповідь. Чи ж не сказала її собі, коли перед хвилиною думала про вождя і пророка?..
І нараз Елісеба почуває себе такою старою, безмежно старою жінкою. Ще старшою, ніж ця розвилиста смоківниця, ніж та поранена олива, ніж мамврійський дуб, ніж оці левади й мури.
У цій мудрості старих, що пізнали скороминучість і відчули вже вічність, розуміє Елісеба, до останнього тремту свідомости, всіх жінок свого народу й усіх матерів синів людських. Ах, сили! Якби мала силу! Лише закликати, лише притягти перед себе Єгоханана! Тоді одним поглядом лише, одним відрухом серця перелляла б у нього всю повноту свого нового розуміння людської й Ізраелевої долі. Але не може нічого. Навіть поворухнутися, навіть піднести руку, щоб відслонити з-перед очей завісу, що спустилася звідкілясь ізверху і заслоняє розгляд. Звідки вона взялася, хто й звідки спустив її? Густа, непрозора завіса, через яку не просвічує ані останній проблиск західнього сонця, ані перші зорі, що так раптово засвітилися вгорі. Ах, якби не ця завіса! Усе було б добре! Ще зідхає. Повними грудьми, зідханням свободи. І цим віддихом увільняється від затерплости й розсуває завісу. Легко, безважно підноситься з землі, один яскравий мент бачить себе під смоківницею. Хоче здивуватися, хоче спинитися, але знов лише радісно зідхає. І в цій радості розпливається небо й земля, дерева й кущі, левади й Геброн. Залишаються лише променисті, тремітні зорі…
Після присяги не вернувся вже Єгоханан до своєї печери-в’язниці. Симон відвів його до іншої, більшої, де жило кільканадцять молодиків, майже такого самого віку, як і Єгоханан. Кілька перших днів минуло у пристосуванні до незвичного способу життя, але швидко Єгоханан злився із ним, як досконала сучастка цілости. Ніхто не марнував часу, все були зайняття. Деякі займалися виробом дрібної зброї і частин її — піхов до мечів, наконечників до стріл, списових держал. Кількоро старших працювали над гарбуванням шкури, кількох переписували сувої закону. А Єгоханан з кількома іншими молодиками брав щодня участь в зелотській науці. Щоправда, він, пророчий учень, не мав чого з неї скористати. Всі приписи законів і пророків так просякли його істоту, що їхнє підсилення новими зелотськими приписами не давало нічого нового. Новими були лише вісімнадцять зелотських правил, що доповнювали кожному зелотові закон і пророків. Але й так закон був тут у не меншому пошанівку, ніж у Єрусалимі, хоч і не в такому дрібничковому виконанні, як колись у Гарімовій школі.