Гурток молодих зелотів розійшовся по Єрусалимі. Кудись по одному на окраї передмістя порозводив їх Симон, а останнього, Єгоханана, повів до самої гущі перевулкових сплетів. У тісній вуличці-щілині, де навіть двом хідцям поруч було тісно, застукав Симон до розжертих шашелями дверей. Було під вечір, а в цій вуличній щілині майже ніч, і Єгоханан не міг зразу розпізнати навіть статі особи, що прийшла відчинити їм двері. І лише всередині, у блимливому світлі олійного каганця, розпізнав не так уже й стару, як злиднями зшаргану жінку. Вона, мабуть, уже чекала, бо після привітання повела обох на порожній дах до маленького надстрішку, що так зразу нагадав йому Гарімову келію. Там вона розсвітила олійного каганця й, низенько вклонившись, мовчки залишила прихожих.
— Тут буде тепер твоє житло, у вдовиці Міріям. Як Ілії у сарентської вдовиці! — усміхнувся Симон на запитливий Єгохананів погляд. — А завтра я за тобою зайду. Прощавай.
Єгоханан залишився сам, поклав на тверде ложе свій малий клунок, подивився на чотири голі стіни й вийшов на дах. Тут ще не було цілком темно. Захід палав останніми фарбами осіннього неба, і на цьому тлі перед Єгохананом була знайома картина храмової гори, хоч і з другого боку, ніж він був на неї звик. І юнак пригадав собі, як ще недавно покидав це місто і храм з одчаєм, безнадією, майже прокляттями. Тепер було інше: і місто й він сам. Не була це вже розпусниця Агола, перед якою безнадійно тоді опускалися руки й охлявали думки. Але не була й лише осяйна Сіонова донька, що такою бачив її за своїх перших відвідин міста. Між цими двома протилежностями була справжня, відчувало серце, істотність Єрусалима, що її мав тепер пізнати як зелот.
— Що принесе вона? — думав собі, вдивляючись у сіру масу храму, що з цього міста показував йому не свій білий, врочисто-святковий причілок, а сіру масу прибудов, де кублилося справжнє храмове життя. Життя не врочисте, не офірно-святкове, без трубних звуків і грімких слів, а життя працьовитих і ледачих, дурних і розумних, зарозумілих і покірних слуг Вишнього. І з цими заспокійливими й сумирними думками пішов Єгоханан спати і заснув швидко, без думок і снів.
Спав так міцно, що мабуть довго мусів термосити його Симон, стоячи над причою. Прокинувся й зірвався з леговища. Симон сміявся:
— До панського життя звикли ми в горах. Тепер починається життя зелотське. Збирайся швидше! Підемо.
— Куди, Симоне?
— Збирайся й не розпитуй! Куди я тебе заведу, — підеш зі мною й без розпитів почнеш робити що треба. Пояснення дістанеш пізніше. Тепер лише повинен менше говорити, особливо про себе, а найбільше роздивлятися, слухати й не забувати того, що почуєш. І ще не забувай, Єгоханане, що тепер ти вже походиш не з Геброна, а з Сидона, і я є твій дядько, що привів тебе на науку ремісничу до Єрусалима. Там, де будеш, не вихваляйся ані своїм минулим назорейством, ані теперішнім зелотством. До міста ходи якмога менше, особливо до храмової околиці, щоб тебе часом не пізнали. Хоч ти вже й не маєш своїх назорейських кучерів, а цей одяг ремісничого учня робить тебе також не до пізнання, але краще буде, як у храмі забудуть про тебе цілком. Я пустив там чутку, що ти подався до Александрії, і приніс за тебе повинну жертву на відступлення від назорейства.
Єгоханан слухав і дивувався Симоновій передбачливості. За відступну жертву він відчув велику вдячність. Бо думка про те, як він покинув храм і назорейство без примирення з законом, була йому важким тягарем на сумлінні. Про те він не сказав Симонові, швидко зібрався, й обидва подалися до лябіринту передміських вуличок і переходів. Вони йшли через ці ще тихі закутки бідноти й дісталися до ремісничої дільниці. Тут уже починалося робоче життя. Вулички жили і бриніли вигуками і співами ремісничого люду, брязкотом праці й дзвоном металю, особливо вулиця мідярів.
Тут Єгоханан не бував досі ніколи. Ніколи не манив його до себе ремісничий квартал передмістя. Чого там має шукати назорей і пророчий учень? Тепер із зацікавленням роздивлявся він довкола. Маленькі крамнички, повні блискучого бляшаного товару, розкривали свої незавішені двері просто на вулицю. Мідяний посуд, дрібні речі щоденного вжитку заповнювали полиці. Перед дверима, майже на вулиці, сиділи майстри, їхні підмайстри, учні й ремісники і дзвінко клепали, припасовували, обтинали, чистили й бряжчали реманентом. З глибини крамниць, за якими були домові подвір’я, було чути ще могутніші брязкоти металю й гупання молотків об ковадла. Там, мабуть, були горна і м’язисті ковалі спрацьовували непіддайне залізо. І від цього гамору зразу здавалося, що всі ці харашім{59} — ремісники — перед крамничками, в крамницях і за ними не так зайняті виготовою своїх метальних річей, як виробом щонайбільшого гуркоту, брязкоту і дзвону. Лише старі поважні майстри або й власники крамниць і майстерень стояли, погладжуючи бороди, на порогах своїх крамниць, немов непричасні до цього галасу й гамору.