Єгоханан зауважив, що Симон і тут мав знайомих. Біля декого із старих він спинявся, низенько вклонявся, чув у відповідь на свої чемні привіти такі самі побажання й ішов далі. Але біля однієї з крамничок поговорив з майстром і подався до середини, шарпнув за собою і Єгоханана. Старий, такий старий, що його борода з білої стала якоюсь жовто-зеленою, як здалося зразу Єгохананові, господар прийняв їх наче давніх знайомих. Після обміну привітами і взаємними запитами почалася розмова про справу. Єгоханан слухав і розумів, що то не Симон привів його до майстерні і крамниці мідяра Авакума, але сидонський купець Яків, син Заведея, що часом приїздить до Єрусалима, щоб подивитися на новинки єрусалимської праці. Тепер же він завітав до свого давно знаного, чесного й мудрого Авакума, найбільше поважаного члена єрусалимських харашімів-мідярів, із щирим проханням прийняти в науку ось цього молодика. Єгоханан ім’я йому, він належить до його далекої рідні у Гебронському краю й тепер, осиротівши, хоче вчитися на мідяра.
Єгоханан знов низенько вклонився старому Авакумові, і той пильно, ніби бачучи наскрізь, подивився на молодика з-під своїх вій і знову звернувся до Симона. Чому не залишив його в Сидоні на науці при собі? Симон пояснював, що він у Сидоні потребує когось, хто б працював по-єрусалимському. Тих ледачих сидонців має він уже досить, і вміють вони лише грецькі та фінікійські вироби, а він, Яків, так потребував би у себе в майстерні вивченого по-єрусалимському харашіма, та ще до того й родича.
Авакум, притакуючи, прикивував головою. Він, властиво, не потребує вже учнів, маючи підмайстра й учня. Він показав на відкриті до двору двері, де сиділо двоє ремісників і бряжчали металем. Але для шановного Якова він, Авакум, готовий прийняти його родича в науку. Мусить лише працювати. А як буде мати хист — буде з нього за пару років добрий ремісник. Старий кивнув пальцем до двору, і не молодий уже підмайстер залишив свою бляху і з’явився на порозі, низенько вклоняючись гостям.
— Візьми під свою опіку цього молодика, Азо. Буде вашим учнем, як і Куфа, — звернувся він до підмайстра, показуючи на Єгоханана. — А тобі, Єгоханане, — обернувся до молодика, — буде Аза навчителем. Слухайся його як батька, будь пильним, і ти будеш із того мати користь, твої батьки — славу, а навчителі — честь! До роботи!
Молоточки сусідів припинили на мить свою працю, коли, ведучи за руку Єгоханана, об’явився Аза на подвір’ї. Під зацікавленими поглядами вулиці почував себе Єгоханан ніяково і ще більше зніяковів, коли Аза вхопив його руку й почав пильно розглядати, натискаючи на пучки та загинаючи й розтягаючи пальці. Мабуть, був задоволений зі спостережень, бо, пустивши Єгохананову руку, привітно усміхнувся:
— Застарий ти трохи на початківця до нашого чесного ремества. Але подивився я на твою руку й бачу, що з тебе може бути ще щось путящого. Панич ти. Мабуть, одинак у домі. Не робив тяжкої висилюючої праці. Пальці. Пальці маєш довгі, тонкі, й суглоби не загрубіли. Якщо не будеш лінуватися, станеш за пару років добрим ремісником. Бо ж і розуму мусиш мати і сприту більше, ніж отакі зелені початківці! — І Аза показав на Куфу, що, роззявивши рота й не перестаючи бряжчати по блясі, роздивляв свого нового товариша.
Потім Аза на хвилинку зник у глибині крамниці і з’явився з реманентом. Єгоханан одержав шкуряну запону, що сягала від землі аж до підборіддя. Стару, заялозену, полатану, вичинену мабуть не одним десятком рук його попередників. Опісля низенький стілець, сливе обрубок, що на них сиділи в цій вуличці всі ремісники, й кілька молоточків, кліщів і зубил. Аза поміг йому прип’яти запону, показав, де має приміститися, присунув ковадло і дав важкий кавалок грубої бляхи.
— Дивись на Куфу. Клади, як він, бляху на ковадло і розклепуй. Це перше, чого мусиш навчитися. Бий рівно, клепли рівномірно, щоб не було горбів і щоб не пробити на одному місці дірку. Коли чого не розумієш — питайся! Починай!