— Але вони з нас деруть не лише шкуру, але й той тоненький підшкірок, ту тоненьку плівку, що знаходиться під шкурою. Деруть без милосердя й без останку!..
— А хіба ж, заробивши трохи грошей, не можна викупитися з їхньої опіки?
— Неможливо, Єгоханане! Цілком неможливо! За жадну ціну, мабуть навіть на вагу золота, не хотять вони відпродати нам ці ремісничі буди, що мов ті вовнисті вівці дають їм і приплід, і золоте руно. Продати таку крамницю — значить забити курку, що несе золоті яєчка. А до того ще вони вважають, щоб ми дуже не збагатіли, не придбали забагато грошей. О, вони добре знають, скільки маєтку хто з нас має! Самі ми турбуємося про те, щоб вони це добре знали. Бо наша бідота, Єгоханане, один одному найбільший ворог, коли йде про заробіток і добробут. Коли сьогодні хто з нас зароблятиме більше ніж інші, заощадить більше від своїх сусідів — про це завтра знає ціла вулиця, а післязавтра наші пани. І вони вже потурбуються, щоб ми не дуже збагатіли, не занадто обросли товщем. Як тільки-но будь-кому з нас ведеться краще — власник крамниці підвищує чинш. Тому у нас тут ведеться за святий звичай ніколи не звірятися нікому зі своїми зарібками, ніколи не хвалитися заощадженим. Навпаки — вдавати з себе найбіднішого, найвбогішого, півголодного і пригніченого злиднями, такого, що його жінка й діти стоять край могили від виснаження.
— Але бодай реманент і трохи матеріялу могли б купувати собі самі!
— Немає рації, Єгоханане! Ми зобов’язані брати реманент і матеріял від власників цих крамниць. Якби ми хотіли придбати собі реманент на власність — все одно мусіли б платити чинш далі. А засоблятися в бляху, мідь, спиж — це не так легко, Єгоханане. Це все вони, наші багатії, мають у своїх руках. Тут не сміє бути жадної іншої власности, крім тієї, що належить нашим панам. Нам не належать ані наші очі, ані руки, ані сприт. Лише злидні є неподільно наші!..
— А коли не стане очей і рук, Азо?
— Треба намагатися, щоб вистачило. Треба вчити своїх синів, щоб батьки мали притулок на старість. Тому-то ми тут не любимо брати чужих дітей у науку. Ремество мусить зіставатися серед нас. Це всіх дивує, що тебе прийняв наш старий. Але тепер усім відомо, що ти також із роду харашімів-мідярів.
— Ну, а для тих, що не мали б ані синів, ані сили, щоб продовжувати працю?
— Для них, Єгоханане, ще залишається місце під храмом, серед жебраків. Там вони, пани премилосердні, кидатимуть нам по асові на тиждень, але й це не задурно. Піди колись послухати, як кричать подяку, як вихваляють їх старці за милостиню.
— То ви раби, Азо!
— Раби, Єгоханане!
— Чому ж не покидаєте цієї праці? Чому не тікаєте з цієї неволі? Таж вона гірша від єгипетської!
— Маєш правду! Гірша! Але покинути!.. Це багато легше сказати, ніж виконати. Це є також мрія багатьох із нас. Покинути цю вуличку й податися геть за місто, далеко за Єрусалим. Туди, де є рілля, яку можна орати, де є дерева — щоб обрізувати, виноградники — щоб їх обкопувати. Де людина є паном землі і її плодів. Де між людиною й Вишнім не стоїть примара ненаситного пана. Але на це потрібні гроші і знов гроші. А до того всього це ж наше ремество, Єгоханане. Мої предки ще побивали міддю скинію Вишнього в пустелі Фаран, працювали для царя Соломона, коли він будував свій храм, працювали в великому полоні і знов за часів великого Ездри. Таких, як я, тут багато. Ми харашіми з діда прадіда. Були для нас добрі часи, бували і злі. Тепер мабуть найгірші. Але ми вже наче той ідумейський пес, що, звикши бігти за господаревим верблюдом, біжить і за його конем. Немає нам, кажу тобі, Єгоханане, виходу з цієї вулички!
Сперечатися далі було б зайвим. Усе було з’ясовано. І від цієї безнадійної зрозумілости хотілося Єгохананові зірватися з місця й закричати комусь грізне і тверде пророче слово: «Господи, Господи, взиваєте ви мене, але серце ваше далеко від мене, а роде лукавий і прелюбодійний!..»
Розмова вщухла. Швидко докінчували працю, складали реманент, кінчали передсуботнє прибирання домів, — арубта переходила в сабат. Це вона, священна, ангельська субота, що на її прихід радуються навіть ангели в небесах, наближалася легкими стопами до цієї вулички. Була ще далеко, але легкий, танковий крок і весела пісенька вже тепер злагіднювали обличчя чоловіків і жінок та притишували дитячу верескливість. Єгоханан відбував суботу в Авакумовім домі, де мав і свій суботній одяг. Але, приправляючись тепер до радісного дня, не відчував він таких радощів як звичайно. Сьогоднішня розмова з Азою відкрила йому двері до не знаної досі біди й безнадії, і він не міг ані молитися, як би належало цього вечора, ані радісно співати, як бувало з ним останніми часами зелотського життя.