У суботу ранком пішов Єгоханан, як звичайно, до маленької молитовні своєї вулички, куди сходилися лише довколишні ремісники. І не міг молитися. Уста вимовляли, правда, побожні слова молитов, і тіло виконувало приписані рухи, але душа була далеко від цього дому молитви. Тяжко було б навіть і сказати, про що снувалися ті думки, навіть може й не думки, а просто неспокій, що від вчорашньої розмови з Азою довго не давав спати в його духотливому пристрішку. Була це напруга очікування, й коли, при кінці молитов, відчув на плечі чиюсь руку, то ще й не обернувся, але вже знав, що це Симон. І йому раптом стало радісно й весело. Так, це був він. Вони вийшли разом, і Єгоханан спочатку мовчав, не знаючи з чого почати, так багато слів і думок просилося назовні.
— Бачив я, бачив, як ти пильно працюєш, Єгоханане. Мабуть буде з тебе кращий харашім, ніж гаон, — весело почав Симон. А Єгоханан аж спинився від подиву:
— А хіба ж ти заходив у вуличку? Чому ж я тебе не бачив?
— Не лише заходив, але й із Авакумом про тебе говорив. А не бачив ти мене, бо не одні лише двері має кожна хата. Тепер же я піду з тобою до Авакумового дому, бо старий запросив мене до обіду. Потім підемо за місто.
Суботній обід пройшов, як усі суботні ремісничі обіди в Єрусалимі. Достаток вибагливішої ніж у будень страви, багато співу й молитов, трохи вина і найбільше радощів. І швидко Симон з Єгохананом були за містом. Умостилися на пригорбі під кам’яним муром, де лагідно пригрівало зимове сонце.
— Як же тобі пройшов цей час, Єгоханане?
— Добре, Симоне!
— Подобається тобі ремество більше ніж книжництво?
— Як треба, то й подобається.
— Це є справжня зелотська відповідь, — засміявся Симон… — Але чому ти думаєш, що нам потрібні мідярі?
— Як це чому? Та ж виріб зброї вимагає вивчених і вправлених людей. Так принаймні я думаю про свою працю.
Симон нічого не відповів, лише глипнув на Єгоханана і знов занурив свій зір у далечінь. Він мовчав, і Єгохананові вже почало здаватися, що ніколи й не заговорить. Але раптом Симон повернувся цілим тілом до Єгоханана. Його голос зазвучав по чужому, суворо й сухо:
— Знаєш, юначе, якби я тебе менше знав, якби ти був, властиво, іншим, ніж ти є, був менше запальним, менше щирим, більше вирахованим і зарозумілим, — то я б на твої слова лише притакував. Так, мовляв, дійсно, ми, зелоти, потребуємо вправлених людей для виробу зброї. Я б тобі лише казав: працюй, Єгоханане, вчися, бо зелоти потребують мечів. І це була б правда. Але ми потребуємо, щоб ти був не лише вивченим ремісником. Для цього є досить інших юнаків. У вуличці мідярів ти не так для того, щоб навчитися ремества, як для того, щоб пізнати ремісників.
Єгохананове обличчя виявило, мабуть, неабияке здивування, бо Симон спинився й поклав йому руку на плечі:
— Слухай, Єгоханане! Ти присягався страшною присягою зелотів. Присягою нашою, сікарів, присягою меча. Тепер уже для тебе немає таємниць, останніх зелотських таємниць. Ти можеш їх знати, але не можеш зрадити, бо мертві зраджують тільки раз. І коли ти присягав на наш меч, що має впасти на ворогів Ізраелю, на чужинців, то мусиш знати, що так само наш меч мусить упасти й на самого Ізраелю. Бо він є мечем не лише Ґедеоновим, що губив наших ворогів, але й мечем Саваофовим, що так само нищив і нарід.
Єгоханан хотів щось сказати, але Симон лише міцніше притиснув рукою його плече, змушуючи мовчати:
— Тільки тоді зможемо ми здобути свободу мечем Ґедеоновим, коли тих, що серед нас будуть проти нас, віддамо в жертву тим самим мечам. Наші мечі мусять упасти передусім на наших: зрадливих, непевних, підлих і запроданих, задоволених і ситих, вдягнених і пещених, налитих пахощами й сихемським вином. Ти знаєш на кого. А тих, кого вони зробили своїми рабами, кого вони перетворили на овець власної вовчої ненажерливости, тих ти мусиш тепер пізнати. Тому-то ти й у вулиці мідярів, тому й не відвідував я тебе так довго. Щоб ти сам, без моєї помочі, роздивився й навчився. Ну, як же подобалися тобі наші вчені, праведні й мудрі? Саме коли дивитися на них не очима пророчого учня, але Авакумового ремісничого учня?