Симон замовк і дивився на Єгоханана насмішкуватим поглядом своїх пронизливих очей. Тим давнім поглядом, що робив раніше на Єгоханана таке велике враження. І Єгоханан знов відчув себе малим школярем, перед яким розкрилася безодня вчености старого равві.
— То це воно так, Симоне? Значить, усе це навмисне! А я гадав, що скажу тобі багато нового! Скажу багато такого, чого ти й не знаєш про життя цих вуличок.
— На жаль, знаю я все це дуже добре. Знає й вождь. Знає тих галапасів, що жирують на народному тілі. Ціле своє життя він витереблював із ізраельської душі ту сарану, яка зжирає всі плоди народного зусилля. Ми, сікарії, вже знаємо, що не з тими трутнями підемо ми на останню боротьбу за храм і закон. Ні, не лише не з ними, а навіть проти них. Бо це вони є ті, жадібні ситости й спокою, проти яких ти говорив у молитовні галілейців. Уся їхня наука спрямована тільки на ситощі й супокій, а нарід, і закон, і храм — їм лише засіб до цього. Ми, сікарії, мусимо це знати й усвідомлювати нарід. Найкращий ґрунт для цього є ремісники. Для того ти й серед мідярів. Щоб пізнати не лише їхнє ремісниче життя, їхню біду й їхні надії, але й показати їм їхніх справжніх ворогів, ворогів цілого народу, неприятелів Божих. Тому ти мусиш стати одним із них, мусиш відчувати й на собі рани їхнього жебрацького існування й щоденно роз’ятрювати їх. Дивись, Єгоханане! Селянин має свою ріллю, свою леваду, виноградник, свій дім. Що має єрусалимський ремісник? Нічого, крім власної жеброти. Але що перешкоджає йому позбутися її? Хоч би в думках, у мріях. Хоч би в переконанні, що так не мусить бути, що мусить прийти інший день, день визволення для нього й цілої родини, усієї вулички, Єрусалима, всього Ізраелю! Лише призвичаєність йому на перешкоді. Призвичаєння всіх поколінь ремісничих. Звичка ремісничих дідів і прадідів працювати на некликаних, непрошених панів. Собача звичка, Єгоханане!
Єгоханан слухав Симона, й учорашній день чиншової сплати й розмова з Азою стояли в його уяві живими образами. Як добре це знає Симон! Навіть порівняння з ідумейським псом те саме, що й у Ази.
— Оцю призвичаєність ти й мусиш, Єгоханане, поволі в них нищити. Розмовляти, робити натяки, викликати підозріння і розсівати чутки. Все про тих багатих, сильних й підлих, що їдуть на їхніх, покірно зігнених спинах. Пам’ятай, Єгоханане, що ці ремісники є першою надією й поміччю для нас, зелотів. Селянин довго вагатиметься, довго буде думати, поки приєднається до нас. А ці перші вхоплять свої молотки й кинуться принагідного часу на доми й палаци отих велемудрих і велезрадливих панів. Тепер уже розумієш, Єгоханане, чому ти серед харашімів?
Єгохананові здавалося, що перед ним розкривається глибока, глибочезна безодня. Учора його опановували страшні думки, гіркі мислі, але це був інший страх. Учора було лячно, що Божий нарід розбився так на два ворожі табори: одні вживали, других виужитковували. Сьогодні було страшно, бо впало останнє слово, усвідомилася остання думка, яка вчора лише ледь-ледь блимала під попелом усвідомлення. Дійсно, ворогів треба було знищити! Але найперше ворогів власного очищення, власної свободи, ворогів із свого-таки народу. Думка так пристрасно і прудко вхопила його істоту, що він і не спам’ятався, як щось сказав. Мабуть, щось про очищення, бо Симонів переконливий і запальний тон знов привів його до свідомости.
— Ти сказав, Єгоханане! Їх треба знищити. Не оглядаючись на те, що вони також сини Божого народу. Як колись Мойсей з Ароном не оглядалися на братерську приналежність Хора, Датана й Авірона, а знищили їхні зрадницькі роди з усім, що вони мали: з жінками їхніми й дітьми, з друзями і приятелями. Як колись Ілля був знищив брехливу мудрість братів своїх — жерців Ваалових. Бо лише після їхнього знищення міг дочекатися нарід життєдарного дощу. Так і тепер, Єгоханане! Лише вони, що запродали наші тіла й душі чужинцям, є першою перепоною до свободи. Не стане їх — не стане кайданів, викованих нашими власними руками. Чужі кайдани ми розіб’ємо легко, маючи мужні серця й свобідні руки. Бо так, як є, — немає для чого боротися Ізраелеві. Щоб замість римлян посадити на їхнє місце садукейських мамзерів, а замість Іродових байстрят — фарисейських хаберимів?
Симон замовк. День схилявся до вечора. По околиці ходив осінній сум. Сухий вітер гнав солом’яні стебла й опале листя через перехрестя пільних доріг і закручав їх у вихрясті порошисті стовпи. Винниці стояли голі й занедбано-порожні, а самітні точила серед них ще збільшували настрій безпомічности: «І залишиться самітною донька Сіона, наче та будка на винниці», — пригадалися гіркі слова пророка, і зараз же виплив із спомину Озій. Але Симон не лишав часу на довге роздумування: