— Тепер, Єгоханане, ти мусиш вповні й до решти розуміти свою працю тут. Ти не один. Серед харашімів ремісничої дільниці ми маємо ще кількох друзів. Одного з них ти знаєш. Це старий твій Авакум. Чого так здивовано дивишся на мене? Хоч він і не носить під пахвою меча, але він зелот і сікарій, як і ми з тобою. Завзятий, упертий і відданий зелот. Наш вождь його незвичайно поважає і часто питає його ради. Тому він і прийняв тебе до себе за учня. Тому він і не сумнівався, що я — майстер із Сидона, а ти — мій небіж. Лише не показуй, кажу тобі, що ти знаєш про це. Працюй далі, як належиться харашімському учневі. Ми будемо тепер зустрічатися частіше, в тій самій синагозі. А ти маєш багато розмовляти з Азою й усіма іншими ремісниками свого віку. Чим більше розмовлятимеш — тим краще. Зручно виявляти своє обурення утиском і несправедливістю панів цих ремісничих вуличок. Викликати на щирі признання і незадоволення. Натякати на близький час справедливости. Малювати образи влади Ізраелю, коли не буде багатих і бідних, вбогих і нещасних, панів і рабів, а всі сильні, щасливі й мирні сини і брати ізраельського народу. Більше пророків, пророків більше, Єгоханане! Про царство того мудрого, справедливого, спокійного, що його ми бажаємо мати замість цих підлих, жадібних і зрадливих слуг Риму і іродіян…
— Та… — Єгоханан хотів сказати, що це заклик до очікування Месії, але чомусь на півслові стримався й докінчив цілком іншим запитом: «Потім, Симоне?»
— Потім, Єгоханане, світ лежатиме покірний і відданий перед очима Ізраелю. Уже тепер, коли ми є тільки народом римських слуг, уже тепер скільки ми маємо прихильників серед чужоземців. Скільки їх пристає до нашої віри! Таж ти сам бачиш у храмі на Пасху ту велику кількість прозелітів. Не лише наших палестинських ґер газедек, що тримаються нашого закону. Але тих з-за моря, з Єгипту, Азії й Риму, що приходять до храму. А скільки їх присилає йому дари й десятину! І це все, Єгоханане, тепер. А що ж коли Ізраель буде вірним, сильним і свобідним народом! Чи не намагатиметься тоді кожен чужинець бодай доторкнутися жидівського подолка, щоб стати причетним до щасливого панування Божого народу! І тоді його пануванню не буде кінця. До всіх кінців землі, до останнього пристановища вітрів світ буде Ізраелів, а Ізраель — Божий!..
Єгоханан ще ніколи не чув від Симона такої запальности в розмові. Все підсмішкуваті, підштовхувальні слова, півнатякливі запити і дразливі відповіді. Тепер говорила його справжня істота, зелотська душа, душа друга до друга. Він не відповідав. Мовчки верталися обидва до міста, але Єгоханан чув далі продовження Симонових слів. Воно стояло на дуже нечисленних рядках закону. Бо їхнє додумування було страшне. Легше людині не турбуватися цими думками, що ставили нараз народові такі страшні, важкі, майже непосильні завдання. Та чи це були зелотські думки? Чи винайшов їх Симон, або лише вождь? Чого було їх лякатися? Чи ж це не те саме, що раз казав він у галілейській синагозі, коли тлумачив пророчі докори про ситість хліба й безмежжя спокою. Але все-таки думки були могутні й полохливі, міцні і п’янкі, як весняний вітер на гебронських горбах. І вся істота напружувалася від них до останнього, вирішального чину. Вони саме встигли пройти через браму перед замкненням і незабаром розлучилися. Симон уже не говорив, наче виговорив усе, що мав у таємничому сховку, а Єгохананові хотілося залишитися самому.
Тепер, коли він був самотній у своїй кімнатці на піддашші й уже лежав на ліжку, — тепер відчув велику втому. Не тіла, ні! Але втому думок. Бо щось неприємного підносилося назверх, але не було сили притягти його ближче, щоб придивитися. В домі вже була тиша, затихла передчасно й вулиця, бо холод осіннього вечора позаганяв усіх до хат. Він лежав горілиць і бездумно слідкував, як у віконному отворі мандрувала якась ясна зірка від одного краю вікна до другого. Перетинала навскоси отвір і ховалася за краєм, але він посувався на бік, щоб знов мати її перед очима і знову стежити за її повільним рухом, але сон не приходив. І нараз знав, чому цей неспокій не давав йому заснути. Це було від Месії! Від того слова, що хотів сказати Симонові і на півдорозі стримався.
Якщо зелоти згадували Месію дуже рідко, то це було зрозумілим. Хіба ж не сказав був тоді вождь, що треба перше здобути самим свободу, а Месія лише закріпить за народом права і здобутки перемоги. Але й у вуличці мідярів говорили про Месію мало. Турботи щоденности відбирали від ремісників охоту міркувати про таку далеку ще годину визволення. О, ні! Вони не зневірилися! Тільки ж Месія прийде пізніше, значно пізніше, як казав йому Аза. Але їсти, пити і змагатися за щоденний шмат хліба треба сьогодні, зараз же. Досліджувати ознаки його приходу, сперечатися про те, коли і як це станеться, — могли лише фарисеї й садукеї, що не турбувалися завтрішнім днем, ні тим, що їсти і в що зодягнутися. Або ті нещасні біля Силоамської купелі, що їм у їхніх стражданнях єдиною надією залишився ще Месія. Харашімам же, злиденним харашімам, немає часу ані на одне, ані на друге. Месія хай лише прийде, а вони вже не залишать його самого!