Симон дивився геть, наче пильно розглядаючи сірий зимовий краєвид порожніх винниць і левад, наче не слухаючи. Але коли Єгоханан спинився на мить — поклав йому руку на коліно:
— Не подобаються мені ані твої думки, ані твої бажання, Єгоханане. Такими думками зайво обтяжуєш собі голову, а твої бажання вказують, що ти й досі не зрозумів істотности нашого зелотства. Можливо, що цілі розумієш. Ні, ти їх розумієш напевно! А ось шляхів, якими зелоти прямують до своїх мет, ти не розумієш. Хочеш знати, чи їх розуміють інші друзі? Напевно ні. Але ніхто з них над цим не замислюється. Їм досить знати ціль. Решта належить лише вождеві. Ти ж, пророчий учень і гаонський зав’язок, хочеш знати і шляхи. Добре! Деякі з них я тобі зараз поясню й витолкую. Але не все, бо ці шляхи відкриті до свого останнього сліду лише нашому вождеві. Та проте слухай! Ти хочеш усіх цих нещасних, затурканих, злиденних ремісників поставити на становище якщо не їхніх панів, то бодай не панських рабів. Але саме цього зелоти не хотять! Не роби таких здивованих очей! Ти чув дуже добре: не хотять! Бо для зелотської цілі, для зелотських шляхів боротьби і змагань потрібні не такі харашіми, що жили би зі своїми працедавцями як брати: спокійно, довірливо, в дружбі й любові. Ні, потребуємо незадоволених, завидущих, голодних вовків, що ось-ось кинуться на вовків наїдених, щоб рознести, розігнати їх і їхні отари. Такими потрібні нам єрусалимські харашіми!
Мабуть вираз Єгохананового обличчя вразив Симона, бо він на хвилину замовк і зараз же злагіднив тон:
— Цеє велика одвертість з мого боку, Єгоханане, що я відкриваю вождеві наміри. Лише я знаю їх і погоджуюся з ними цілком. Ще нікому не відкривав я їх, лише тобі. Бо ніхто, ще раз кажу тобі, ніхто із наших друзів не докопується до них, як ось ти. Ніхто з них не такий жадний знати все, все про зелотські засоби й мети, «ловити рибу перед неводом», як кажуть галілейці про мрійників. Твої мрії, Єгоханане, шляхетні, але передчасні. Уяви тільки собі, що сталась нараз у Єрусалимі велика зміна: багатії відписали своїм боржникам усі борги, й уся біднота харашімської дільниці дістала зразу все, що потребує, про що мріє як про недосяжну життьову мету! З ким би скинули ми тоді чужинецьке ярмо? Та й чи потрібно було б скидати його, запиталися б наші ремісники. З ким би піднялися ми проти підлизливих іродіян, зарозумілих ідумейців, задоволених греколюбів — садукеїв і жорстоких римлян? З ким би скинули з народної душі тягар своєї і чужої наволочі? Ні, Єгоханане! Не турбуватися долею харашімських вуличок, не вболівати над їхніми нещастями і злиднями. Їм цим не поможеш, а від себе лише відганяєш потрібний сон. Але треба роз’ятрювати їхню ненависть, їхні бажання зміни, відплати, перемоги. Ти мусиш навчитися спостерігати їх, як той кухар, що пильнує горщика зі стравою посеред вогнища: підтримувати вогонь, щоб юшка кипіла, але не перекипала. Чи має турбувати кухаря те, як цю страву мають їсти? Це вже не його діло, але господаря під час гостини. Цим господарем є наш вождь. Ми лише його кухарі! Запам’ятай собі це, Єгоханане! Зелоти не приходять, щоб робити народові добродійства, лише, щоб викресати в нім твердість і рішучість, ще більшу, безмежнішу й одчайдушнішу, ніж мають його вороги. Ти, Єгоханане, наче один із тих розвідників, що їх колись посилали наші предки з пустелі Фаран до Ханаану. Ти — зелотський розвідник! Мусиш мати гострі очі і відкриті вуха. Все чути, все бачити! Знати наших ворогів і наших приятелів. Обережно прикладати ріща до вогню під горщиком народньої страви. А коли прийде час — вхопити меч! — Симон зробив рух під пазуху, — і вбити! Не лише ворогів…
З острахом спостерігав Єгоханан Симона. Він ще ніколи не бачив його таким. Обличчя перекривилося страшним перекосом ненависти, а очі пекуче втиналися в Єгохананові. Це був не насмішкувато-повчальний Симон, якого він знав досі. Був це, був це… Асмодей! Демон пустелі і скелястих заозерних гір. І в його погляді було стільки злоби, що її б, здавалося, вистачило на всіх ворогів Ізраелю. Жорстока й безоглядна сила палахкотіла з його зору, вовча жадоба й хижацтво. Але нараз напруження лицевих м’язів розпливлося, борода знов подалася до грудей, зник ошкір зубів, й обличчя прийняло свій звичайний, знайомий вираз. Він, мабуть, помітив, яке перестрашливе враження зробив на Єгоханана, бо зараз же й усміхнувся, дивною й вимушеною усмішкою.
— Багато наговорив я тобі, Єгоханане! Багато такого, чого ніколи не сказав би кому іншому. Все лише для твого добра! А тепер, гадаю, знатимеш усі наші зелотські бажання й будеш менше роздумувати над речами, що їх уже давно передумано. А тепер мушу тобі сказати ще одну річ: у вуличці багато всіляких шпигунів і вивідувачів. Найбільше добровільних. Але вони лише шпигують для власників крамниць, хто з ремісників заробляє більше, кому ведеться краще і чому. Тих ти не бійся. Але є між ними й іродіянські вивідувачі. Бо іродіяни також добре знають, яке значення мають такі вулички для їхнього спокою. І вони підглядають і підслухують. Старий Авакум мені вже казав, що про тебе вже розпитував один із покупців. Може це проста цікавість, а може й щось більше. В кожному разі Авакум дасть тобі знати, коли той покупець прийде ще раз. Приглянься йому, добре приглянься! Може він нам здасться! — І в Симоновім голосі забриніла твердість погрози.