— Щось там не теє з цим Єгохананом, Симоне? Ти вже говориш не до мене, а переконуєш сам себе.
— Ти сказав, раббане! — зніяковіло відповів Симон. — Добре працює Єгоханан, але занадто мудрує. Чому, навіщо і як? — лише й чую від нього, коли часом зійдемося в суботу. Ці запити були нам добрі, коли він був храмовим учнем. Тепер вони лише шкодять. Хочу прив’язати його до нас ще міцніше. Тому він мусить узяти участь у Беназаровій справі.
— Добре кажеш, Симоне. Це добрий спосіб зв’язувати наших людей з братством співвідповідальністю. А на Єгоханані мені залежить, щоб він був наш душею і тілом. Якщо пощастить придбати скарб — заберу його з Єрусалима знов сюди. Ти потребуєш помічника. Я потребую теж. Ніхто з нас не вічний!
— Хай Вишній розмножить твої дні, раббане наш! Які це думки приходять тобі до голови?
— Людські думки, Симоне! Тому бери Єгоханана й роби якнайкраще. А тепер час молитов! Слава законові і храмові!
Коли в Єрусалимській кітловині літня спека ставала нестерпною, тоді багатії залишали розпечені мури і смердюче міське повітря і подавалися до своїх літниськ. На Оливовій горі й далі на північ, серед густих винниць, левад і садків, було безліч цих літніх садиб, що належали визначним іродіянам, садукеям, грецьким і сирійським купцям і багатшим фарисеям. Були це здебільша прості назовні доми, білі купи каміння серед зелені дерев, але були серед них і вишукані будівлі, смак до яких чим далі, тим більше приходив із Риму і Греції.
Дімок фарисейського хаберима, храмового гаона і праведника Беназара був збудований за старими ізраельськими зразками без жадних чужоземних прибагів, що не лицювали ані вікові власника, ані його фарисейському впливові. О, ні! Кого, кого, а равві Беназара ніяк не можна було обвинувачувати в тому потуранні звичаям заморських земель, як це залюбки робили садукеї. Лише в одному його дім одрізнявся від решти літниськ: жаден не мав такого могутнього й високого муру, як Беназарів. Наче справжня цитаделя, біліли його стіни з гущавини дерев, вузькі, наче вікно, ворота вели до середини, а верх мурів був покритий гострим череп’ям. Ні, жаден злодій не відважився б на крадіж у Беназаровому літниську. Мури, череп’я і люті ідумейські пси з вірною сторожею хоронили Беназарові скарби від жадібних зорів і рук. А серед тих коштовностей зберігали його найдорожчий, найулюбленіший скарб, другу душу, — збірку самоцвітів.
Чим старшим ставав Беназар, чим тоншими й тендітнішими робилися нитки, що прив’язували його змисли до життєвих радощів, тим дорожчою ставала йому збірка. Раніше він хвалився нею. Раніше показував друзям і знайомим на посуботніх вечорах і задоволено вислухував їхні захоплені вислови подиву і признання. Але чим далі, тим менше пишався нею перед людьми. Навіщо? Щоб довідалися іродіяни і римляни і запрагнули її мати! Що можна зробити проти волі такого, наприклад, прокуратора, який забажав би придбати збірку для себе? Проти сміливих злодіїв є мури, ґрати, черепиця, пси і сторожа. Але хто оборонить старого, немічного Беназара, коли римська сваволя сягне по цей коштовний скарб? І Беназар перестав показувати свою збірку знайомим і друзям, перестав навіть згадувати про неї і кожного разу, коли заходила розмова на самоцвіти, зручно зміняв її напрям. До вікон його єрусалимського дому було вставлено ще грубші бронзові ґрати, двері скріплено міцнішими засувами, а коли приходила пора спеки і треба було перебиратися до левадного дому, — Беназар не знаходив від турбот місця. Серед садків і винниць самітний дім був виставлений на злодійську небезпеку значно більше, ніж у Єрусалимі, навіть незважаючи на мури, ґрати, псів і сторожу. Бо ті злодії останнім часом стали просто всесильними. У людських натовпах на ринках і біля храмів, навіть у самих храмових подвір’ях відрізували вони прочанам їхні гаманці, хоч би ті навіть як коротко були завішені на шиї. Не кажучи вже про заїзди, де були для них найбільші жнива. Вони підкопувалися під доми й вибирали цілі комори, перелізали через високі огорожі, й лише люті ідумейські пси були для них сякою-такою перепоною. І це діялося часто в самому місті, а що ж казати про самітні літниська! Ні! Беназар краще не пішов би з міста, краще вмлівав би від літньої спеки, ніж наражав би свій скарб на небезпеку переховування в самітному дімку серед левад і садків. Але… І Беназар мав важливе й вирішальне але, яке все ж випровадило його цього літа до самоти літниська разом з його скарбами.
Бо збірка самоцвітів не була єдиним Беназаровим скарбом. Другим була молоденька Пітора.