Беназар виймав капшучки, висипав і знов збирав каміння, прикрашував Пітору, що без слова, жадібними блискучими очима занурювалася в казковість їхніх сяйв і полисків, і без упину говорив. Тримаючи на долоні або підносячи до світла вибраний камінь чи перстень, він наче сам собі згадував все, що знав про нього, все, що було святого і грішного, простого й високого. Він читав на незрозумілій мові незрозумілі слова, врізані в них, і врочисто звертався до Пітори, наче до другого, такого ж мудрого, вченого й обтяженого досвідом та літами співрозмовця. Вдивляючись і слухаючи, забули й Натан з Єгохананом про час і місце. Бо бачили лише принадну юнку серед барв і полисків самоцвітів та чули заворожливі старечі слова. На столі вже була купа капшуків, великих і маленьких, і мабуть в арґазі стало порожньо. Бо старий, не заглядаючи до середини, посунув рукою до глибини скрині й витяг чорну плитку. Але ні, це тільки на перший погляд здавалося, що вона чорна. Бо коли від неї відбилося проміння лямпад — вона блиснула наче щире золото. Але увійшла в тінь — і знов була темна і чорна, як ніч. Відтягаючи від себе руку, щоб краще розібрати різані на ній знаки, читав Беназар урочистим тоном: «Устань і піднеси свій зір до вічного променистого неба!» Він спустив руку з таблицею й замовчав, наче діткнутий далекими думками, наче втративши з очей усе, що було перед ними. Помовчав і знов заговорив. А Єгохананові почало здаватися, що це вже не старий Беназар — хитрий, пролазливий фарисей-обманець, а мудрий-премудрий старший святого народу, що знає всі Ааронові таємниці і справдив усі Божі накази:
— Глянь, дівчино! Це камінь мертвих, камінь єгипетських поганських жерців. Ось сидить їхній бог Амон, щоб судити Ка — душу померлого. Ось важать її злі і добрі вчинки, а цей пес — це злий Ваал-Сет, а писар Сехет вичитує справедливі й несправедливі діла підсудної Ка. А ці ось образки долі — це їхні молитви. Табличку колись купив я в Олександрії від одного старого єгипетського законника. Він мені розказав, що вирізано на ній і що написано. На груди померлим клали цю табличку, Піторо!
І знову, немов замислившись, підніс Беназар до світильника таємничу табличку, його уста ворушилися, але слів не було чути. І знову видався він Єгохананові безмежно старим і мудрим. Пітора поруч простягла догори руки і хруснула суглобами, випростовуючи заніміле тіло й солодко позіхнувши. І її позіх наче розвіяв зачаклування. Натан ухопив Єгоханана за плече й показав до кімнати. Справді, все складалося якнайкраще. Самоцвіти були на столі, і не треба було за ними обшукувати цілого дому. Навіщо чекати! Ураз, заглушуючи якісь думки, що виринали у свідомості, Єгоханан скочив пруживим скоком із гілляки на дах. Він підбіг до дверей кімнати і з розгону вдарив об них плечем. Тріснув легкий засув, і двері розлетілися. На їхній грюкіт з перестрашеним зойком обернулося до Єгоханана злякане дівоче обличчя й вирячені жахом старечі очі. Але не встигла Пітора закричати другий раз, як уже Єгохананова рука затулила їй рота, а друга стиснула за плечі. Вона не пручалася. Лише широкими очима дивилася, як за Єгохананом з’явився в кімнаті Натан. У його руці був меч.
Беназарові від несподіванки зап’яло дух. Хотів кричати — не було голосу, хотів устати — не було сили. Присутність Натана, нічного сторожа, ще більше сплутала його думки. Але коли побачив, як Натан кинувся до купи капшучків, — зрозумів усе. Це був кінець його скарбу, його збірки, його життя! Кричати! Але звідки прийде поміч? Хто як не зрадник Натан мав хоронити його! Зрадник! Скарб, його скарб прийшли вкрасти йому! Обидва скарби! Насильно, з розбоєм… А колись якийсь божевільний юнак радив йому роздати збірку бідним!.. І мовчки, страшним зусиллям він піднісся із ослона. Натан вистромив напроти нього меча, й Беназар знов сів, важко дишучи. Але зараз же зірвався знов. Розпростерши руки, наче для обіймів, без крику, без шелесту, але з люттю медведиці, що захищає своїх малих, кинувся на купу капшучків і прикрив їх цілим своїм тілом. Натан шарпнув його за плече. Але старечі руки втялися в стіл ще міцніше. Натан рванув сильніше. Столик, скринька, Беназар покотилися на підлогу. Важкі капшучки з самоцвітами розторохтілися навколо. Важко дишучи, нахилився Натан над старим із мечем напоготівлі. Ось-ось вдарить! — подумав Єгоханан. Але Натан нарівнявся й поманив Єгоханана до себе. Залишивши Пітору, ступив Єгоханан ближче:
— Що сталося? — зашепотів до Натана.
— Старий помер від розриву серця, — відповів пошепки Натан, застромлюючи під пахву меча. — Менше турбот матимемо. Долі є ще дорогоцінні потири. Я скочу за ними, а ти позбирай капшучки.