Знайти їх допомагають Єгоханану самі окупанти, римляни. До Геброна римський загін привозить непритомного в'язня. Це легендарний «упівець» із «позивним» Іродіон — його «писані таблички» з погрозами окупантам не давали спокою владі й збуджували громаду. Відповідний розділ роману цікавий ще й тим, як досконало описано, сказати б, «статутну поведінку» римських воїнів, що, на подив, не є якимись нелюдами, а просто несуть свою тяжку службу під пекучим сонцем пустелі, навіть не без гідності при виконанні обов'язку, а їхній центуріон Ґней Рутен соромиться успіху в операції з полоненням Іродіона, бо того захоплено завдяки купленим зрадникам, а не в чесному бою. (Це теж не випадково наголошена обставина, прикро відома, зокрема, й поколінню автора роману.) Полонений — дуже важлива для окупантів здобич, тому його посилено охороняють, щоб наступного дня доставити вищому командуванню, яке його жде — не діждеться. І таки не діждеться. Бо все врахували, крім одного: живе ж у Геброні майбутній пророк, юнак Єгоханан, який будь-що має посвятитися в герої. І ось глупої ночі, коли пов'язаного Іродіона терзають думки про невдячність народу, якому він присвятив усього себе, а от тепер він у темниці, й нікому немає до нього діла, — в цей час із якоїсь щілини в горищі вислизає тінь, і хтось малий розв'язує йому руки й ноги. Це й була посвята в зелоти Єгоханана, сина Елісеби й Захарія, майбутнього останнього пророка Ізраїлю (як персонажа роману, звісно, а не конче як історичного Предтечі). Посвята таємна й символічна, на майбутнє. А поки що перед ним шлях у назореї — священницьку еліту Єрусалимського Храму. Щось як підготовчий етап до великого служіння Ізраїлю і всьому намисленому підізраїльському світові.
І починається він — неминуче! — з довгої низки розчарувань. Адже євангельський сюжет є — в романі — сюжетом виховання і самовиховання. (На мій погляд, твір Леоніда Мосендза варто розглядати не лише в контексті європейської романістики на біблійні теми, а й у контексті європейського роману про виховання й становлення особистості.) Щоб здійснити свою покликаність, Єгоханан мусить ще дорости до цієї місії, а насамперед пізнати Ізраїль, ізраїльське життя — спочатку, зрозуміло, в його догматично-юдейській сутності, у функціонуванні Єрусалимського Храму: ширше життя народу йому відкриватиметься пізніше й поступово.
А поки що Єгоханан учиться на пророка — так, так, на пророків училися в спеціальних пророчих школах, тому пророків в Ізраїлі були тисячі (не плутати з біблійними первопророками!), це, власне, «середній техперсонал» для обслуговування священницьких ритуалів. Найздібніші з учнів, пройшовши навчання в школах визнаних законників, самі ставали священиками, хоч рівня «класичних» пророків ніхто з них уже не сягав. Апокаліптичні й есхатологічні ідеї стали предметом «маскульту», а всенародне очікування Месії обросло політизованими прагматичними розрахунками різних верств людності.
Єгоханан навчається в різних учителів, прислухається то до садукеїв, то до фарисеїв, однаково непримиренних одні до одних, — але скрізь бачить розбіжність між їхньою наукою і їхнім способом життя. Тут «кожен говорить одне, а робить інше», не зупиняючись і перед злочинним в очах закону. Тож Єгоханан, зрештою, тяжко розчаровується і в Храмі, і в Єрусалимі взагалі (мовби провіщаючи майбутнє неприйняття Храму Ісусом Христом і його проповідування не в Єрусалимі, а в мандрах землями Ізраїлю, тобто перед народом, а не перед обранцями). Найбільше його вражає нещирість, що тут панує. На це його зізнання приятель Симон, «старший пророчий учень» (який виявиться таємним зелотом), каже: «…Але якщо хочеш залишатися в Єрусалимі на все життя, то мусиш знати, що Єрусалим стоїть цією нещирістю. Тут ніхто не говорить того, що робить. Ти думаєш, що римляни вірять садукейським запевненням про приязнь? Або фарисеї вірять садукеям? Чи, може, іродіяни є щирими приятелями проконсула? Тут ціле життя єрусалимське нещирістю тримається…»
Для наївного Єгоханана це звучить цинічно. «Але як же можна з цим працювати для визволення народу?» — дивується він. Бувалий Симон терпляче роз'яснює: «Думаєш, що в Єрусалимі мали б лише те й робити, щоб для народу працювати, йому віддавати свої дні й помисли? Ні, живуть тут не для нього, але з нього. З нього живляться й наживаються…»
Єгоханан уже й сам це бачить, як і розуміє крутійство та словоблудство славетних храмових учених у гучних філософських дискусіях про свободу волі тощо. «Добра мені, дійсно, свобода волі, — каже Симон про храмового мудреця Йосифа, — про яку так захоплююче-переконливо він говорить ціле життя, коли сам уживає її лише на те, щоб збирати там жнива вигоди й достатку, де повсякчасно сіє кукіль порожніх слів». Певно, й цей мотив у романі не випадковий й не безвідносний до українських спостережень автора.