Тим часом «старший пророчий учень» виводить молодшого на такі розмови й висновки, що роз'ятрюють його інтерес до зелотів як нібито єдиних борців за свободу й справедливість, і зрештою Симон може довірливо освідчитися Єгохананові: він і є свого роду таємний уповноважений від зелотів (такий собі ловець молодих душ), він давно придивляється до здібного й мислячого хлопчини і готовий прилучити його до «своїх». Але спершу треба випробувати його на простих завданнях: вивченні настроїв єрусалимських ремісників, що виробляють зброю, та молоді, яка прибуває на навчання до храмових шкіл, тощо. Єгоханан поки що не відчуває, але скоро відчує, що його втягують у таємну організацію, де він матиме виконувати чужу волю, а не жити своїм розумом. На цьому етапі він ще не пручається, ним задоволені, і його готують до важливого завдання, яке одержить від самого вождя.
Ритуал представлення «молодого бійця» вождеві, імідж вождя, вся містика владності й побожності, імперативність рішень і вказівок — усе це дуже важливі моменти у концепції роману. Не можна сказати, що це сатира на націоналістичний культ вождя, — тон опису наче поважний, сам вождь виглядає адекватним своїй ролі, але елементи гротеску все-таки відчуваються. Вождь за всіх думає, вождь і тільки вождь приймає рішення. «Досить знати ціль. Решта належить лише вождю», — пояснює Симон. Що ж, можна зрозуміти: національно-визвольна війна, підпільна структура. Єгоханан збентежений: дуже нагадує це те зневолення думки, що й у Храмі. Ще більше тривожать його «більшовицькі» методи розпалювання «класової боротьби», у які втаємничує його все той же Симон: «… потребуємо незадоволених, завидющих, голодних вовків, що ось-ось кинуться на вовків наїдених, щоб рознести, розігнати їх і їхні отари». І ще чіткіше: «роз'ятрювати ненависть!» А в очах Симона, «старшого пророчого учня» і зелота, Єгоханан бачить злобу, ненависть, «вовчу жадобу й хижацтво». Причому ненависть не тільки до багатіїв, здирників, а й до всіх, хто думає інакше. Політична доктрина сікаріїв (радикального крила зелотів), як її подає Симон, передбачає знищення «найперше ворогів власного очищення, власної свободи, ворогів із свого таки народу». (Чи не про схожу доктрину в українському радикальному політикумі говорив колись В'ячеслав Липинський: їхнє гасло — «Бий усіх, хто не такий, як ми». Пригадується і ще масштабніша більшовицька настанова на викорінення ворогів народу.) А процедура нищення відома з історії (для Симона — не дуже давньої, а для нас і зовсім близької): «їх треба знищити. Не оглядаючись на те, що вони також сини Божого народу. Як колись Мойсей з Ароном не оглядались на братерську приналежність Хора, Датана й Авірона, а знищили їхні зрадницькі роди з усім, що вони мали: з жінками їхніми й дітьми, з друзями і приятелями. Як колись Ілля був знищив брехливу мудрість братів своїх — жерців Ваалових. Бо лише після їхнього знищення міг дочекатися нарід життєдарного дощу».
Єгоханан у сум'ятті. Досі йому боліла нерівність у Божому народі: «одні вживали, других виужитковували». Хотілося справедливості, рівності. А Симон говорить про знищення частини власного народу…
Крапку в історії дивної дружби цих двох «пророчих учнів» ставить перший бойовий досвід Єгоханана — виконання почесного доручення вождя: грабіжницький напад на багатого купця Беназара (його гроші мають піти на виготовлення зброї; у революціонерів усіх часів і народів цей героїчний акт зветься експропріацією: згадаймо, з чого починав свою грандіозну політичну кар'єру незабутній Coco Джуґашвілі — вихованець тбіліської духовної семінарії, щось ніби учень «пророчої школи»!).
В епізоді пограбування Єгоханан виявляє всю свою непридатність до зелотської справи. З таємної засідки він спостерігає за Беназаровою забавою: той утішається танком рабині-балерини й дарує їй діаманти. Кращого моменту для нападу не придумаєш, учасник операції Беназарів слуга-зрадник нетерпеливиться, жде команди. Але Єгоханан зволікає: він захоплений красою пристрасного танку (неабияк гарно описаного). Зрештою доводиться діяти, і під час нападу старий Беназар від ляку помирає.
На цьому нетривалий і безславний зелотський шлях Єгоханана нібито уривається. Він переживає чергову духовну кризу. В його очах стоять знетямлений старий Беназар і красуня-рабиня з її запальним танком, — здається, обоє були щасливі, і за яким правом хтось злочинно уривається в їхнє життя? Священним законом це не передбачено, як не передбачені зелоти і їхній вождь, що хоче узурпувати роль Месії. Єгоханан пригадує застереження пророцького колеги Озії, колишнього зелота, втіклого від них: такі, як ти, зелотами не стають. І вирушає Єгоханан до рідного Геброна: зустрітися з матір'ю, з людьми, серед яких зростав, обдумати своє життя.