Скільки разів бачив уже Захарій у своїх мандрівках це місто! За всіх пір року, при кожній погоді. Але ніколи ще не дивився на нього з таким почуттям, як сьогодні. Бувало, також усе спинявся й молився до храму. Але його благання були завжди без пристрасти і благословення, без запалу. Ніколи не спалахували вони болем Єремієвим, гнівом Ісаїним{17}, плачем Єзекиїлевим{18}! Лише жевріли догасаючим жаром покори Йова, кволістю мудростей Проповідникових. Треба було твердого вояцького п’ястука, запоморочення мозку й болю тіла та душі, щоб сьогоднішня молитва вибухла такою неподібністю до попередніх:
— Хай же вся нешляхетність їх прийде перед лице Твоє, Господи, й учини їм таке, як вони вчинили мені! Вижени і скинь у море силу їх, полум’ям хай будуть спалені вони! Хай зберуть грабіжників і насильників, як збирають сарану для спалення її, як струшують хрущів для нищення їхнього! Хай падають вони, як гній на полі, як снопи за женцями! Хай здійметься сморід від непохованих трупів їхніх, а гори затопляться їхньою кров’ю рудою. Дай же, Господи, затвердіти серцям їхнім, карай їх до останку гнівом своїм і знищ їх, щоб ані сліду по них не залишилося під небом Твоїм!..
Син, син! От кого треба б було тепер! Син міцний тілом і палкий духом. З благословенням Вишнього, мечем Ґедеоновим{19}, пращею Давидовою, правицею Самсоновою. Щоб побив, знищив і витеребив їх, як Ґедеон мадіянитян, як Давид — Ґоліята, як Самсон — філістимлян. Сина, о сина тепер! Сина Захарія й Елісеби! Могутнього й сильного нащадка, вождя перед Господом сил!..
У коливанні гарячкових думок стоїть нерухомо час.
Сонце вже торкалося самого обрію, коли Захарій зі своїм гуртом наближається до міської долинної брами. Тут завізно. Юрба тиснеться, щоб попасти чимскорше до міста. Два римські леґіонери стоять, мов з каменю тесані, обабіч входу. Лише коли тиск коло брами стає невидержним, вони перехрещують свої списи, і юрба похапливо відступає дозаду. Кілька жвавих митарів збирають з подорожніх податок. Левіти й священики не платять нічого, а старший з митарів Закхей давно знає Захарія. Він уже здаля підносить руку, вітаючи його і протискається через юрбу до його ослика.
Не лише правовірні фарисеї, законники й учені, а з ними й увесь Єрусалим, але й увесь нарід косо дивиться на митарів — прислужників римських, попихачів чужинецьких, «псів Іродових», як при кожній нагоді прозивають їх. Бо через них римське панування найболючіше дошкуляє не так самолюбству, як кишені. Але Захарій знає вже добре Закхея. Знає його віддавна, як чесну людину, що вірно тримається закону пророків. Але хіба ж за це мусить зрадити своїх садукейських зверхників? Бо жити з чогось треба, жити цілій родині внуків-сиріт. А щоб жити — не сміє він цуратися тієї головної засади, яка й сьогодні ще не була і Захарієві цілковито чужою:
— Якби дух того, хто панує, повстав проти тебе — не залишай місця свого, бо покора велика завжди охороняє від гріхів ще більших.
Тому-то за час тих зустрічей протягом довгих років стали Закхей і Захарій майже приятелями, оскільки могли бути приятелями священик і митар. І при своєму наближенні до Єрусалима завжди, бувало, втішався Захарій із близького побачення із Закхеєм, радів із його привітань і з тихої, шанобливої розмови. Тепер відчував, що не лише немає в нім цього бажання, але найрадше уникнув би якось зустрічі. Упірнути б у натовп, прослизнути попід мури, згубитися у вуличній юрбі. Але вона стиснула його з усіх боків, а безвладна безсилість прикріпила до сідла. А Закхей уже побачив його й поспішався з привітанням:
— Хай славиться ім’я Того, Хто приводить тебе до Єрусалима міцним і здоровим на службу Йому, — починає Закхей ще звіддаля, перегукуючи гамір юрби. — Хай… — хоче продовжити він ще врочистішим реченням, але його погляд торкається Захарієвого обличчя, і він хапає віслюка за шию та відтягає його під мур:
— Що тобі, достойний Захарію? Впав із сідла? Чи може розбійники?
Він занепокоєно оглядає забруднений одяг Захаріїв, його посіріле обличчя і скуйовджену бороду. Він справді схвильований тим дивовижним виглядом давнього знайомого і з тривогою заглядає до його замрячених гарячкою очей.
— Що сталося? — перепитує, поволі рухаючи опухлими устами, Захарій. — Глянь он на них, — мотає він головою вбік нерухомих вартових. — Бий їх сила Божа!..