А колотнечі, здавалося, не буде кінця. Навпаки, з прибуванням ночі пристрасті юрби розпалювалися ще більше. Не було жадної надії, що ніч припинить сутички. Ця пекельна варвітня буде, мабуть, тривати до ранку. Але раптово чийсь страшний зойк розітнув ніч. Зойк невимовного жаху на смерть пораненої людини. Він був ніби сигналом. Бо в той самий мент вбігла на двір храмова сторожа. М’язисті постаті — в одній руці смолоскип, в другій палиця — кинулися до гуртів. Усі пішли врозтіч. Подвір’я випорожнювалося з надзвичайною швидкістю. Усі стовпилися біля брами, підставляючи сторожі зігнені хребти, ухиляючи від ударів закриті руками потилиці. Когось уже схопили, й він із вереском пручався в міцних руках варти. А тіні від місяця і смолоскипів витанцьовували по подвір’ї дикий ідумейський танок.
Захарієм ніхто не цікавився, він далі з соромом і болем дивився на цю полохливу втечу й нічого біля себе не спостерігав. Не завважив він, як темна постать вислизнула з клубка людських тіл біля брами й у притінку стіни, ніким не помічена, підбігла аж до сходів його ґанку. Одним скоком звинно плигнула на поріг, і, штовхнутий у груди, уже летів Захарій до кімнати, вже лежав на долівці, чиєсь міцне тіло притиснуло його до землі, й жилава рука затуляла рота. Завіса впала на двері, і темнота покою стала чорною, як безодня.
Захарій не дався. Увесь сьогоднішній день, сповнений насильства й образ, вибухнув у нім жадобою помсти. Він стріпнувся щосили й скинув зі себе напасника. Ухопився обома руками за чиюсь горлянку, але прудкий удар у підборіддя знов кинув його безвладного на долівку. Напасник сидів на нім і цупко тримав його за горло, гальмуючи дих.
— Пусти, — зміг лише з останніх сил прохрипіти Захарій.
— Будеш мовчати? — звучав зверху притишений голос. Стиск на горло послабшав, але цупкі пальці трималися горлянки, приправлені до дальшого тиску.
— Чого ти хочеш?
— Будеш мовчати?
— Буду! Лише пусти!..
— Присягнися страшною присягою!
— Присягаюся… страшною… присягою…
Пальці віддалилися від горла, стало легше дихати, але напасник і далі тиснув тіло долі, і щось холодне доторкнулося гарячої горлянки.
— Добре! Але як зрадиш — меч!
Так, це дійсно був меч. Його прохолодне лезо посунулося плазом по горлі й зникло. Знизу бачив Захарій, як над ним піднеслася довга постать. Потім рука посунулася по його руці й потягла догори.
— Устань!
Захарій сів, хотів устати, але знов сів, бо закрутилася голова. Тінь знизилася біля нього на долівку.
— Чого ти хочеш од мене?
— Нічого, Захарію. Хочу лише перебути в тебе, поки втихомиряться всі храмові подвір’я. Після піду геть. Говори лише тихше! Не бійся, Захарію!
— Перебудь тут. Звідки ти знаєш моє ім’я?
— Його сьогодні знає цілий храм.
— Поможи мені на ліжко.
Постать ухопила його попід руку, й Захарій ледь-ледь підвівся, зробив два кроки й знову лежав, простягшись на ложі. Постать присіла біля постелі. Біля дверей почулися кроки, шарудіння, рипнули двері, відступилася завіса, й голос левітського слуги обізвався до середини:
— Як тобі, Захарію?
— Добре, добре, Вараво!
— Потребуєш світла?
— Ні, ні! Дякую! Нічого не потребую! Буду спати!
— Спи з миром! Будь здоров!
— І ти теж, Вараво!
Захарій говорив із острахом, чув легке шарудіння біля постелі: незнайомий зник. Але кроки уже віддалялися від дверей, і темна постать пересунулася кімнатою. Обережно зашарудів дверний засув.
— Ти добре позбувся слуги, Захарію! Тепер я вірю тобі!
— А хто такий ти? Як твоє ім’я?
— Що тобі до того?
— Ти був серед тих на дворі?
— Так.
— Хто ти такий? Як твоє ім’я?
— Що тобі до мого імени, Захарію?
— Ти маєш меча. Значить, ти зелот{24}!
Захарій часто чув про цих фанатиків закону й народу, цих ненависників римлян, що завжди ходили з короткими мечами-сіками під плащами. Цього меча кожний зелот був готовий устромити, при зручній нагоді, в римського леґіонера або ідумейця. Були це члени страшного братства. Їх витереблювали іродіяни, боялися фарисеї й ненавиділи садукеї. Зненавиджені всіма пануючими й сильними, вони були джерелом безконечних леґенд, були уосібленням геройських Макабеїв, особливо серед молоді. Декого з них часом ловили, катували, засилали до страшних підземель гірської цитаделі Йотапати на довічні муки. Але викорінити їх не могли. За років тиші й спокою було їх мало, але вони не переводилися ніколи. Ставало народові гірше, й вони винурювалися у кожному закутку землі. Особливо ж там, де бували занадто вже незадоволені римлянами або Іродовими посіпаками. Тому панам землі здавалося, що ними заморена ціла Палестина.