Наче гостра довга голка прошпигнула Захарієві серце. Він обома руками схопився за груди. Здавалося, що як не стримає, не стисне їх обручем обіймів, то луснуть ребра і сполоханий птах вирветься на простір. І в цім напруженні болючого зрозуміння побачив над собою Елісебине обличчя. Схилилося над ним, наближалося до нього, але не дивилося на нього. Очі гостро вдивлялися поза стіни кімнати, а з затиснутих уст пливли нечутно шорсткі, колючі слова:
— Однята від доньки Сіону вся краса її, сягнув ворог рукою своєю на всі дорогі речі мої! Сини мої вигублені! Діти мої й юнаки в неволі! За ними ридаю я, з очей моїх линуть сльози! Бо далеко від мене потішитель мій, що потішив би душу мою! Зглянься надо мною, о Боже, бо страшно мені! Зглянься, Господи, бо на посміх усім я!
Цілу ніч перебував Захарій у розгойданій півдрімоті. Підносився на вершки сонних хвиль і спадав у прірву пробуджень, кожного разу хапаючись, од болю й помороки, за розбурхане серце. І лише коли віконце засірілося передранковою плямою — тоді лише упірнув він у безвидивний сон. Може й спав би так без кінця-краю, але чиїсь обережні руки витермосили його:
— Час уже, достойний Захарію! Купіль готова!
Висохлий від років, ґудзуватий, наче старе оливне дерево, Йонатан, прислужник при священичій купелі, підводить його обережно попід пахви. Але Захарій нараз сам очманіло вискочив з постелі й захитався. Загуло в ухах, потемніло в очах, а ноги підломилися, наче в безсуглобних колінах. Він упав би навзнак, якби не приправлені Йонатанові руки.
— Захарію! Тобі зле? Може не підеш до купелі? Маю покликати рофу? — боязко запитав Йонатан у гарячкові очі священика. Але Захарій заперечливо захитав головою:
— Ні, ні Йонатане! Не треба лікаря! Дай мені краще напитися! — він знову сів на постіль і напився вчорашнього питва. Сьогодні воно було тепле й здавалося огидним, але від нього зробилося знову краще. Устав, глибоко втяг у себе повітря і зробив кілька кроків до виходу. Йонатан ухопив його під руку:
— Підемо до купелі, Йонатане!
Обережно звів Йонатан Захарія зі східців, і обидва попростували через порожній уже двір до переходів, що провадили в глибину дому, де була купіль. Захарій спирався на Йонатанову руку, хоч йшов легко. Але на поклики довколишнього світу його істота, відчував, не мала сили відповідати. Дивне почуття байдужої безтілости почало охоплювати його. Поволі зникали кудись ноги: щемлива затерплість крадькома опановувала кінчики пальців, ступала до колін, щораз вище, вище, аж по бедрах. З ногами разом почали відмирати й плесна рук, аж заніміли до самих пліч, і, нарешті, зникло все тіло, немов кудись розплилося. Залишилася одна голова, навіть не голова, а тільки-но споєна зором свідомість довкілля. Захарій не дивувався, не лякався свого стану. Йому навіть легше стало, не відчуваючи тіла. Лише йшов, як сама байдужість, дивлячись перед собою нерухомими очима. Зустрічні шанобливо вступалися їм з дороги. Довго так ішли священик з левітом по переходах і терасах. Купелі левітського дому були й храмовими, і через них левітський дім зв’язувався з храмом. Нарешті спинилися на одній з терас. Бо раптово яскравість ранкового сонця, що бризнула в одвиклі за ніч очі, струсила Захарієвим тілом. Піднісши руку проти сонця, він затінив очі й спинився. І враз зникли чари задубіння.
Сонце вже на дуба стояло над сходом, і Єрусалим лежав перед Захарієм в золотистому сяєві поранку. Вулиці, що вели до архум, сіріли вже від натовпу прочан. Кожен спішився попасти якнайскоріше до храмових воріт, дістатися до передніх рядів двору поганців, скорше принести свою жертву, приготований дар. Декотрі ще звечора зайняли були своє місце перед храмовою брамою зі своїми живими офірами й ночували перед нею. Окремі викрики й неокреслений людський гамір, мекання молодих ягнят, мукання телят, і воркування горлиць — все це зливалося здаля в рівномірний, невиразний гук, що шумом моря підносився знизу до Захарієвої тераси-скелі. А хвилі людського потоку безперестанно вливалися через широкі ворота біло-сірими смугами, і храмове довір’я приймало їх, як безбережне Велике море.
Це видовисько було Захарієві не впершину. Кожен раз на своїх чергах, ідучи з левітського дому до храмової купелі чи назад, бував він із цієї тераси свідком хвилювання ізраельського моря. І завжди із захопленням дивився на нього, вщерть сповнюваний почуттям великої релігійної спільноти. Це вони, ці хвилі народної віри в непорушність і святість закону, віри в союз Вишнього з вибраним народом, сильніші й могутніші від усіх леґіонерів Риму й когорт Заходу. Ах, як правдиво порівнює Давид Ізраеля з горлицею. Бо як горлиця рятується крилами від хижости яструба, так від хижости часу врятує себе Ізраель законом. Усе йде, все минає!.. Лише поки оці хвилі віри плюскотять тут об ці стіни, на подвір’ї цього храму, перед цими пілонами й терасами, — доти час ітиме беззвучно повз них, і сама вічність буде з острахом пролітати над їхньою незмінністю. Аж поки прийде Той, ім’я якому Предивний, Порадник, Бог міцний, Батько вічности, Володар миру, Цар Ізраелю!.. Гордістю й самопошаною сповнялося тоді серце священика. Бо що може бути достойнішого, як стояти перед цим морем? Бути його представником перед Вічним і Єдиним?