Тепер, сьогодні, не було вже нічого з тих спокійних думок і зрівноваженого відчуття. На їхньому місці роззявилася пащека незбагненної безодні. Сором і образа одного лише дня перекинули до неї хитку вічність, і тепер із глибини, з темної прірви безнадійности, шкірив час свої хижацькі зуби: «Що матимуть нащадки з сорому й ганьби предків?..» І так би, може, з тужним тиском безнадійности стояв і стояв Захарій на терасі, якби Йонатан не торкнувся чемно його ліктя: в купелі чекають.
Купіль мало освіжила Захарія. Навпаки, хоч і прояснішала свідомість, але озвалося серце. Бо кожного разу, коли мозок прошивала свідомість учорашнього дня, — серце здригалося почуттям утрати, здригалося так, наче в раптовому страху відчахувалося перед безоднею. Так, це воно стріпувалося жалем за згубленими днями рівноваги, миру й спокою, стискалося передчуттям якоїсь грізної невідкличности, чорної, бездонної незбагнутости. Чергові левіти, обслуговуючи Захарія, були б раді дізнатися від нього більше про події, ніж ті чутки, які кружляли по храмі. Але мертво-зосереджений погляд священика сповнював їх острахом. Надягали одяг, підперізували, вирівнювали бганки — мовчки й стримано, чого ніколи раніше не треба було виявляти до цього давно знаного Захарія. І Йонатан ізнову пішов із ним назад до левітського дому.
Вернувшися до свого покою, Захарій поклався на ліжко, відчуваючи, як щойно тепер відпочиває його зболіле, напружене тіло. Кожна кісточка нила відпочинком, кожна нагадувала про своє існування. Але цей щеміт був приємним і заспокійливим, і Захарій не спам’ятався, як відразу впірнув у глибокий, безвидивний сон. І так само раптово пробудився. Глянув на віконце над дверима й одгадав, що вже, мабуть, далеко після полудня. Швидко встав із постелі і став на порозі. Так, було вже пізно. Саме та пора дня, порожньою звали її, найгарячіша, післяполуднева пора, коли по розжареному місті блукають лише пси й ідумейці. Бо решта куняє по всіх затінках, хоч би навіть у тіні від свого терпеливого осла. Храмове подвір’я перед входом до священичих келій було також порожнє, але як тільки Захарій об’явився на порозі, з пристрішкового затінку винурився храмовий слуга з кошиком:
— Мир з тобою, Захарію! Не хотів я будити тебе, так добре ти спав. Але з первосвященичого дому посилає тобі управитель од Найученішого привіт, глечик вина і страву з його стола! — він тримав перед собою великого кошика, й Захарій уступився із порога. Слуга підійшов до столу й почав виймати первосвященичі дарунки. Так, це було вино в темному, вузькому, запорошеному глечику з замащеним сідімським асфальтом горлом, це були й паляниці, найбільші, первосвященичі паляниці із муки храмових млинів. Та не тільки це, але якісь печені пташки на полумисках і купка вибраних солоних олив на тарілочці й якісь медові печива. Усього було стільки, що Захарій не стримався:
— Я бачу, що в твойому кошикові дна немає! Хіба я все це подужаю сам один?
Він відчував, що йому чомусь робиться ніяково від цієї уваги первосвященика, яку раніше приняв би як велику честь. І зразу зрозумів, чому ця ніяковість. Чи не мала це бути заплата за його вчорашнє пониження? Так воно, мабуть, і буде, як казав учора Закхей, що не будуть через нього сваритися первосвященики з володарями землі. Так воно й є!
— Ще й переміну одежі наказав Найученіший післати тобі, але управитель пришле аж завтра, бо не встиг сьогодні вибрати з комори, — слуга прикривав кошик і збирався відійти.
— Передай через управителя мою найщирішу подяку Найученішому, — із зусиллям витиснув зі себе Захарій. А коли слуга вийшов, глянув з презирством на заставлений стіл.
Це була ціна ганьби! Ціна сорому, що нею хотіли відкупитися сильні від своєї повинности. Замість того, щоб післати до нього законника з первосвященичого дому, який розвідав би й записав цілу справу, йому, мов тій химерній дитині, посилають ласощі. Щоб наївся й не міг говорити. Щоб у повному череві заглохла образа й поклики справедливости. Старші були тут зараз же. І рофа також. Щоб переконатися, може, сталося, може, увільнився шлях до священичої служби комусь іншому. На це вони були скорі — позбутися, по можливості найлегше, якогось там гебронського священика. Але не захистити цього священика від чужинецької сваволі! Ах, з якою охотою він змів би зі стола таки зараз, одним махом, цей садукейський дарунок!.. Зусиллям волі стримав себе Захарій, одвернувся від стола й знову ліг на постіль. І знову півдрімота, півморок обхопили його своїми ціпкими обіймами. Прийшов кілька разів слуга, дав йому напитися, щось запитав, але Захарій лише відмахувався. Бути лише самому!..