Друга ніч була так само дивною, як і перша. Не сон і не ява. Не було думок, лише якісь образи думок пролітали перед внутрішнім зором, пролітали так швидко, що як тільки-но хотів на них зосередитися, зараз же прокидався. У півсутінку роздивлявся по кімнаті, бачив повний стіл, хотів думати про свій стан, але думки кудись поринали, й на їхнє місце прилітали неоформлені образи. Ловив їх і знову прокидався, збирав думки і знову засинав.
Але коли прийшов ранок і з’явився Йонатан, щоб вести Захарія до купелі, знайшов його вже на ногах. Почував себе значно краще ніж учора. Ані язик, ані щелепи вже не боліли. Сьогодні вже міг почати й службу. Відбути приписану купіль, показатися старшим, що дійсно немає на нім скверни, і приступити до вівтаря. Так і сказав Йонатанові, й левіт зрадів. Швидко пройшли вони вчорашню дорогу до купелів, швидко відбули їх. А потім Захарій пішов до кімнати законників-дозорців над священичою чистотою. Трьох старших сиділо в ній, і тепер знайшов їх Захарій на своєму місці, як завжди перед початками своїх черг, всі три знані раббани{26} й вчені в законі писаному й неписаному. Гійя бен Авва, Елія бен Елеабар і Симон бен Лакіс. Усі три так віддані своїй доглядальській праці, що, казали, для них уже не існує жадного життя, крім допильновування приписів. Це вони позавчора відвідали його в кімнаті. Несподівано побачив Захарій при них рофу й злякався. Але вклонився, як годилося, і попросив про допущення до черги. Серце тремтіло. Очікування служби, згадка про жертву, робили зрання цілій істоті несподівану відпругу. Відчував, що це дійсно буде служба, офіра неподібна до попередніх, служба нового Захарія перед новим Господом. Одне слово одного з цих законників, і він мусів би ще чекати й ще показатися їм, не раз може й не два. І це тепер, коли вся його істота стреміла до з’єднання з Вишнім! Старші мовчки оглянули Захарія — вони ніколи не були балакучі з черговими священиками — й звернулися до рофи:
— Подивися ще раз, достойний Бенакиме, чи немає слідів ушкодження на тілі священика Захарія.
Бенаким наблизився до Захарія й, не торкаючись його, щоб часом не осквернити після купелі, почав розпитуватися:
— Болить ще тобі щось, Захарію?
— Нічого вже не болить, Бенакиме. Ані голова, ані тіло! Милостю Єдиного цілком здоровий я. А в вас, достойніші рабани, прошу дозволу на сьогоднішню службу. Серце моє горить до неї! — і він низенько вклонився старшим.
Старші переглянулися. Захарія знали давно, його пригоду також. Післанець первосвящеників просив їх не чинити йому перешкоди, щоб не ускладнювати справи, яку первосвященики не бажали роздмухувати. Зрештою рофа знайшов, що Захарієві не бракує вже нічого, і Симон ласкаво озвався до нього:
— Іди з миром до служби Йому, Захарію! Ти чистий.
І, ще раз уклонившись, з раптовою радістю в душі й легкістю в цілій істоті Захарій пішов до одягальні, де мали на нього надягти священичий одяг і вивести до вівтаря. І коли він нарешті став перед жертовником, ніхто з тих, що не знали Захарія, не пізнали б на нім нічого надзвичайного. Як завжди, рівно й певно стояв біля жертовника, без тремтіння торкався його рогів, з повагою підносив руки й урочисто обертався до натовпу. Але не бачив нічого. Підсвідомість, управлена довгими роками священичої звички, виконувала за нього всі приписані рухи. Сам же він був далеко від довколишнього світу. Не відчував ані прудких променів, що втиналися в голову й плечі, ані гарячих ступенів жертовника, на яких стояли босі ноги, ані юрби, що хвилювала за ним, перед ним і обабіч жертовника. Бо його очі бачили іншу юрбу, ніж цей натовп прочан. Це-бо море людських істот, що хвилювало довкола, було мертве, мертве, мертве! Кості без м’язів, черепи без шкіри! Торохкаючи, тріщачи й ламаючись, як сухе, пересохле бадилля під лемешем плуга, вони підносилися хвилями на хвилі, переплюскувалися через стіни, засипали долини, перегачували річки, навершували гори. І не було кінця-краю їхньому припливу, не було меж, куди не доступало б мертвяче шарудіння кістякового моря!..