Дивна була це подорож. Давид мовчав, бо взагалі був знаний як наймовчазніший з гебронських рабанів. Зрештою не личило йому багато говорити з жінкою. І в цій мовчазній мандрівці здавався він у своїй огрядності сірою скелею, що зрушилася з місця. Малий віслюк й Елісеба ззаду здавалися поруч нього покірними відламками. Рівномірний крок ходи навернув її знову до думок про очікуваний стан чоловіка. Уявила собі його скуйовджену бороду, заплющені очі, зачула стогін болю! Ах, скорше б дістатися разом до прохолодної кімнати гебронського дому! Перев’язки, олія, масті, коріння й невтомне піклування зроблять своє діло. Захарій знов буде здоровий!.. І, занурившись у думки, Елісеба прискорювала кроки, переганяла віслюка, рівнялася зі старим. А тоді, спам’ятавшись, відступала назад і знову займала своє місце.
І нарешті на півдорозі, перед Етамом, сталося це. Сталося так раптово й несподівано, що Елісеба не мала часу навіть і зойкнути. Бо вже майже перед мордою Захарієвого віслюка пізнала його. Забула про все, кинулася до сідла, до підтримуваної в ньому постаті й у безмежній відданості й любові притиснулася до її колін. Те, що побачила, було багато більше, ніж очікувала. Було щось незвикло-жахливого в непорушності тіла, було щось мертвячого в байдужності тих рук, які не лягли на її покірно схилену голову, у мовчанці їздця і супутників. Випросталася й побачила: закаламучені очі, скуйовджене волосся, перекривлені слиняві уста. І вже не як дружина й коханка, а як сестра й мати, мати безмежної любови, притиснула до грудей цю пів-мертву голову. Мовчки стояв осторонь похмурий Давид.
Була вже ніч, пізня ніч, коли наблизилися до Геброна. Втомлені від розмірно-повільної ходи віслюка, обтяжені сумом і мовчанкою. Ніхто, здається, не подав вістки про їхній прихід, але перед входом до міста чекав уже чималий гурток. Коли в сріблястому світлі місяця побачили віслюка з безвладною масою їздця, що зусиллями Елісеби й левіта трималася в сідлі, — замовк і тихий шепіт. І було навіть трохи страшно, що цей натовп, завжди галасливий і крикливий, зустрічав Захарія такою мовчанкою. А впарі до тієї тиші і пригнобленої врочистости Давидова біла й кремезна постать спереду здавалася вістуном гнету й одчаю. Так само серед мовчанки широкого кола глядачів зняли Захарія з сідла і внесли до дому.
Ще по дорозі довідалася Елісеба від Йонатана, що і як було сталося з чоловіком в Єрусалимі. Пригода на дорозі вразила її. Вона розуміла, як це тяжко було Захарієві стати жертвою вояцької сваволі. З того, мабуть, сталося йому й у храмі. Але тепер не було часу на міркування, треба було чинити. Безвладне тіло лежало тут, на постелі, як тіло великої дитини, що потребувала лише догляду й опіки. Кімната була повна зацікавлених, їх випросила Елісеба за двері. Пара сусідок упросилася до помочі, наносила води — і почалася праця. В миготливому світлі каганців одна обмивала ноги й одчувала в одній теплоту й життя, а в другій кам’яну студінь. Ціла ліва половина тіла була такою: нежива, студена, мертвячо-синя. І лише тепер, при праці, дікнулася Елісебиної душі болюча свідомість, що не почула ще від чоловіка ані слова. Мовчить, лише час од часу видає якісь глухі звуки, що перериваються ще глухішим гольганням у горлі та ледве чутним порсканням слини в кутках уст. У тиші спорожнілої кімнати ці звуки здавалися їй не з цього світу, видавалися жахливо-безнадійними. Якби не стиснула зуби так, що аж заболіли щелепи, то закричала б, напевно, на цілий дім, на всю вулицю, до цілого Геброна. Кричала б і билася б головою об стіну, і нарікала й питалася в людей і Бога: за що? за що?.. А Захарій лежав на постелі, прибраний і випростаний, як перед ямою. Живий труп перед ямою безнадійного часу.