І потекли дні нового життя. Такого неподібного до прожитих років, прожитих біля чоловіка. Його місце заступала дитина. Так, тепер Захарій у всьому став дитиною, безпомічною й безвладною, як лише може бути істота, що тільки-но з’явиться на світ. Але Елісеба ходила коло неї з терпеливістю і з покорою. Не лякала вже її студеність тіла, нерухомість уст, безвидивність зору. Було страшно лише від тієї одностайности, з якої прискали слиняві бульки, нагадуючи в тихому сутінку кімнати потріскування невидимого багаття.
Спочатку часто заходили сусіди. Навіть і ті, що ніколи перед тим не з’являлися на цій стороні Геброна. Стояли, дивилися в безпоглядні очі хворого, обережно зідхали, ніби боячись сполохати якусь причаєну в цій кімнаті таємницю, і нишком зникали. В обличчі цього нещастя не відважувалася на свої шпильки навіть Малка. Але Елісеба все-таки дочулася, що Геброном кружляє чутка про надзвичайну кару Божу на неї й Захарія, кару за якийсь таємничий, схований од людей гріх. Тепер ця чутка її не вразила так, як це б сталося колись. Бо може це справді кара за гріх предків, страшний і таємний? Якими силами й молінням можна було запобігти їй чи направити наслідки цієї страшної кари?
Ніччю, коли без останку замовкав денний рух і вщухала вечірня метушня вулиці, виходила Елісеба на поріг дому. Спиралася об одвірок і стояла так без думок і руху. Була тиша за плечима, в чорній печерності кімнати, була тиша попереду, в чорній бездонності поцяткованих зірками небес. А між цими двома тишами беззвучність власної істоти. Без думок і руху ледь дихав час густими хвилями Солоного моря і коли ось-ось мав перестати, коли починало паморочитися в голові, — тоді лише оберталася до середини, лягала й ураз засипляла сном перевтомленої людини.
Захарій спам’ятався відразу, без жадного відступу часу. Тоді той був настромив проти грудей меча — і зразу зникло святилище… А тепер нараз об’явилися перед очима сволоки рідної стелі. Схотів схопитися, але лише безпомічно зашарпався. Хотів крикнути, закликати кого, але з горла видерся лише довгий, гнівливий стогін. І на цей стогін, на цей уже з’яснений мукою і свідомістю викрик вбігла до кімнати й спинилася в ногах ліжка Елісеба. Руки притиснені до грудей, перелякані очі вп’ялені в Захарієве обличчя. Побачив ці дорогі риси, згадав й освідомив собі все, все, що сталося. Хотів знову підвестися, хотів крикнути, але безсило зашарпався, замичав, і сльози, великі як біб сльози, покотилися в посивінь густої бороди.
Після цієї першої спроби встати і промовити стало Захарієві вестися чим далі, тим краще. Навіть рофа, що спочатку не обіцяв нічого доброго, побачивши раптову зміну, наглив Елісебу до розтирань завмерлих рук і ніг. І вона цілими годинами розтирала по їхній студеності їдку масть із десяти трав, аж під її руками вони прогрівалися, наче під палкими променями сонця. Захарій нарешті уже міг сам підсуватися на ліжку, по тому сидів, обкладений подушками, й сам собі розтирав напівздоровою правицею ще студену, закам’янілу лівицю. До очей уже натривало вернувся погляд, думки й розуміння, але уста ще й досі не змоглися на слова. Розумів усе, прикивуванням давав знати, що розуміє, що стежить за словами й думками співрозмовника, але коли забувався й хотів висловитися сам — то лише жалібне мичання виривалося йому з уст. Тоді збентежено замовкав і втікав зніяковілим поглядом від співчутливих очей розмовника. Після кількох невдалих спроб розмовляти перестав намагатися. Лише уважливо слухав, а коли чогось потребував, шкрябав свої побажання на восковану табличку.
Відвідин знайомих і друзів почало убувати, й вони нарешті перевелися. Лише Деборин батько не залишав тепер свого учня і приятеля без уваги. Давид давно був на священичому відпочинку. Колись був упав під час подорожі до Єрусалима з осла і зламав ногу. Вона загоїлася, але Давид уже мав тілесну хибу й за стислими приписами закону не смів виконувати своїх священичих обов’язків. Ще перед нещастям не відзначався надмірною привітливістю. Завжди мовчазний, з поглядом, устромленим у далечінь, був загадкою для цілого Геброна. Ніхто не знав, чи він фарисей, чи таємний садукей. Бо хоч точно і суворо виконував усі приписи закону, але без запобігливости завзятих книжників, та ніколи не брав участи в диспутах і не читав прилюдно закону в молитовні. Не знали, кому співчуває, кого любить чи ненавидить, кому бажає перемоги чи кого очікує або боїться. Визначався надзвичайним знанням тієї неписаної частини закону, яка торкалася десятини. Казали, що й у Єрусалимі мало хто із законників знав так докладно всі приписи закону на добровільні і приписані податки та дари. Він був тим, до кого зверталася рада синагоги при вирішуванні заплутаних питань храмових дарів — корбину{29}, і завше його рішення знаходило в Єрусалимі подив і схвалення.