Давид ще ближче нахилився до Захарія, заглянув у вічі, наче намагаючись побачити в них заховане видиво. Захарій знову вхопився за табличку. Але Давид уже відчахнувся назад до глибини свого крісла і повернув погляд понад його голову.
— Знаю, що думаєш, Захарію! Добре знаю! Тіло безвладне, уста німі, але дух підноситься і спадає, відлітає й вертається назад, з однією й тією ж думкою. Знаю, знаю! Ти говорити не можеш, а я, переставши бути священиком, сам наклав на себе цю мовчанку. Важкий і твердий примус. Бо інакше кричав би й гукав, аж каміння збудилося б! Ти думаєш легко мені було? Не легше ніж тобі тепер. Священство було для мене усім у безсинівстві моєму. Воно лучило мене з Сущим і народом нашим. Був я ланкою, через яку простувала Божа благодать і народня відданість! Перестати бути священиком! Бути відкиненим від праці батьків і зусиль сучасників! Лише подумай! І не мати синів ані внуків, щоб продовжували працю мою! Тільки твоя Елісеба відчувала той біль, що краяв серце й моїй Деборі. Ти був для мене моїм другим я. Не таким терпким як я, але в тобі бачив я бодай частину себе самого. Тепер бачу себе цілого. Тоді, як сталося мені моє нещастя, жадна думка, ані плач Йовів не мали сили застановити наростання мого відчаю. Як тростина над Йорданом, як дерево гірчичне переростав він мою істоту, хащами своєї безнадійности оточив її, і не було вже просвіту душі моїй! Навіщо кому я здався? Усе одна й та сама думка вирувала мені в голові: який ужиток має людина з усієї праці своєї, з усього стремління свого на землі? Ось був я немовлятком коло грудей матері — і старий я уже! Був юнаком на грудях жінки — й байдужі вони мені. Був священиком — і вилучений уже з їхньої черги! Чекав на сина, а зістала мені лише вдовиця Дебора… Усе марнота! Бо мав правду проповідник: хоч би як думав мудрий, що має пізнати щось або досягти чогось, — все одно не пізнає нічого! Чуєш: ні-чо-го не досягне! Так думав я тоді з проповідником! І велика порожнеча насунулася була на душу мою, й лише шеол{31} був єдиним бажанням моїм!.. Чи ж не є й тобі тепер так, Захарію?
Захарій хоче заговорити, хоче просити Давида, щоб перестав, бо від тих одностайно-рівних слів безнадійність починає ширяти над ним. Тяжко й гірко було йому за минулих днів. Ще тяжче стало тепер. Справді, лише цей мудрий Давид зумів подивитися на дно його сумнівів і болів. Але ніколи безнадійність порожнечі не шкірила так жахливо до нього свої страшні, пожерливі ікли, як ось тепер, словами Давидовими… Захарій хоче сказати щось, але безсило мичить. Та Давид не звертає на це уваги. Бо йому, здається, й не залежить уже на згоді чи заперечуванні свого слухача. Тільки б випустити швидше на волю все те, що так довго було замкнене у в’язниці думок:
— Так, так! І з тобою так, Захарію! Знаю я, знаю! Не мусиш ані притакувати, ані заперечувати. Бо це саме було й зі мною. Довкола мене була безнадійність і байдужість. Хоч світ мінився навколо, але я завжди залишився тим самим. Ніби з великої пастки дивився на гойдання днів і ночей, що котилися до шеолу. І не було ані крихти любови в серці моїм, ані до найменшої речі, що під сонцем. Бо чи ж не на одне зійде й той, хто ненавидить, і той, хто любить? Хто цікавиться і хто оп’ятий байдужністю? Що зробив би ти на моїм місці, Захарію?
Давид хоч і запитує, але не чекає відповіді:
— Та про що багато розмовляти? За тих гірких років усе перебіг я думкою своєю, усього сущого торкнулася безнадійність моя. Бо шукав я розуму й мудрости не тимчасової і не скороминучої, не мінливої, як примхи юнки. Вони добрі людині лише для надії й любови. Але мудрости шукав я, яка обсягає й саму безнадійність в собі, містить у собі ніч одчаю й день байдужої, сірої безпросвітности. Тої сили шукав я, яка б була над істотою моєю, але яка була б ближча мені, ніж Сущий, стала б посередником між Ним і мною. У законі, писаному й усному, шукав її. І не знаходив! Бо тут ось був я, дрібненька порошинка, яка вже є й не може не бути, вже є, і не розуміє, чому є. А там, далеко за законом і шеолом, Він, Могутній і Вічний, ім’я якому Все, а між Ним і мною страшна порожнеча шеолу. Шукав я моста до Нього й не знаходив. Нічого! Ніде! Лише одне зістало мені, й не знаходив я іншого виходу: залишити дім свій, залишити землю цю, залишити кожне місце під сонцем. І було мені млосно від тої безвиглядности, що існував Він сам по собі, а я сам по собі! Дрібний і маленький, без участи в Його ділах і замірах. Не лиш я! Увесь нарід мій, усі ті, що були перед мною, й ті, що прийдуть по мені! Пощо нам закон і пророки? Навіщо обіцянки? Для чого каяття? Пощо офіри й жертви?.. І потрохи зникав із душі моєї страх і відчай, і шеол зажива обгортав мене. Смерть була моїм супутником і не страшила мене. Чуєш, Захарію! І тут сталося велике диво зі мною, Захарію! Чуєш, Захарію? Велике чудо! Глибока таємниця відкрилася мені, Захарію!..