Останні слова вимовляв Давид все тихше і тихше, наче боячися, що хтось підслухає його. Він замовк, і від перерви цього рівномірного струмка байдужої безнадії видалося Захарієві, що він падає в якусь глибоку, ще глибшу безодню, ніж ту, що її розкривав перед ним Давид.
— Але коли вже були байдужі душі моїй темниця й свобода, коли в ній загніздилося Ніщо — цей безмежний владар над життям і смертю, — тоді поволі-поволеньки ставало й мені легше. Бо як помаленьку розтирали жорна свідомости грубу мисль одчаю на міріяди тоненьких порошинок-думок, — пізнавав я, що найгіркіша гіркість, вічна гіркість і безпросвітний одчай є ліпші, ніж жаден одчай. Пізнавав я, що найстрашніший час є кращий, ніж ніякий час!.. Ось яку таємницю пізнав я, Захарію! Найстрашніший час є кращий, ніж ніякий час!..
Тепер Давид дивився переконливо й переможно Захарієві в вічі:
— І пізнав я, що немає правди в Проповідника з планами його, з наріканням і одчаєм його, із запахом тління, що виходить із кожної радощі життя. І я знайшов міст до Нього, Захарію! Міст від мене, дочасного, до Нього, Вічного. І цим мостом є життя, Захарію. Це з ним шпурнув Він нас у безвість, і з кожною смертю наближає це життя через безодню вічности до себе. І коли остання смерть діткнеться підніжжя Його трону, тоді лише не буде ані життя, ані смерти, і ми всі зіллємося з Ним в одно!.. Чуєш? Бо прекрасний цей міст-життя, Захарію! У найглибшому падінні й одчаю своєму прекрасне воно! Бо смертю продовжує свій міст аж до Нього, що зветься… Все!..
Старий мовчав і роз’яснено задивлявся до якогось видива, що було перед ним:
— Без участи близьких, без помочі друзів мусів я перейти цей шлях муки. Ніщо й ніхто не поможе людині, Захарію, крім самої її. Бо не треба людині іншого світу, ніж у ній самій. Досить з неї світу її в ній, бо в тім світі вміщається Він без останку, вміщається Все!.. І почувши в істоті своїй свободу й певність, подивився я довкола себе, подивився на нарід свій та побачив: добре йому бути зі стражданнями і недолею, з нуждою й утиском, з обманом і вірою. Бо він перший смертями своїми збудує міст, що злучить життя зі смертю, Ніщо й Усе! Дав йому це за благословення Вічний! Це прирік праотцям його! У цім вибрав Він нас із юрби своїх народів. У цім наша велич, наша недоля й наше право на майбутність. У загарбливість садукеїв й іродіян загрузли ми, в фарисейські приписи й зелотську злобу. І не може душа наша зрозуміти, на що благословив нас Сущий. Не можемо прийняти ми майбутности своєї, як прийняв її тепер я. Ми безсилі й кволі, глухі й сліпі. Навіть бичі й скорпіони панів наших не навертають нас на шляхи обіцянки. Лише Месія зможе напутити нас. Лише Він укаже шлях цілому народові до життя, до вічного мосту між Ізраелем і Господом. Але де той Месія, Захарію? Коли він об’явиться?
Ціла Захарієва істота напружилася назустріч Давидовим словам. Ось це було те, що таїлося й у нім! Це було те саме, до чого ось-ось мав і він прийти! Початки цих думок він уже мав. Від Господа вони в Давида! Ах! Заговори!.. Але він лише зашарпався і знову безсило охляв.
— Коли він об’явиться?.. Питаюся й не можу відповісти, Захарію! Писаний і неписаний закон знаю, аж на літери, і все ж не маю відповіді: коли? Знаю лише одне, знаю найпевніше: він давно вже мав бути серед нас. Але це ми самі стримуємо його прихід! Ми самі перешкоджаємо йому! Це ми не хочемо його, Захарію! Ми! Бо для кого має прийти він тепер? Для наших первосвящеників, що ненавидять навіть натяк на Месію, боячись, що засяде він замість них до бенкетів у первосвященичому домі, перебере на себе римську й Іродову ласку, священичі прибутки, солодкі напої й смачні страви! Чи може прийде для фарисеїв? Для тих законників, щоб поділити остаточно нарід на хаберимів, гаонів, раббанів та аморів, — на вчених і вибраних, — та на амгаареців, віддати першим землі й королівства, а других зробити їхніми підніжками? Чи може Месія стане вождем зелотів і виріже всіх римлян й іродіян? А далі що? Чи може з есеями заховається до печер Ґалааду? Ні, ні, Захарію! Коли прийде він, буде це щось цілком іншого, ніж очікують од нього. Цілком іншого, ніж багатьом пророкам уявлялося! Яким буде його прихід — не знаю. Знаю лише, що до таких, якими є ми тепер, немає йому чого приходити, бо не приймемо його!..