Кімната поволі заповнювалася. Приходили нові леґіонери, сідали за столи, домагалися питва і їжі. Ксенофонт з помічниками метушилися — повні руки кухлів, олійних паляничок і смажені. На столах замиготіли нові каганці, і кімната заповнилася запахами перегорілої олії, пива, вина й леґіонерських каліґ. Пили, галасували і грали всі гри Сходу й Заходу. То лише в Римі можна було за них часом дістатися до в’язниці. На провінції, та ще такій як Сирія, дозволено було обдирати один одного, як кому сподобалося і як хто спромагався. І кості градовинням плигали по столах під брязкіт чаш, гупання кулаками об стіл і перчисті вояцькі вигуки. Ті, що не грали, потягнувши кілька разів з кухлів, пізнавали Скриба й умощувалися біля його стола. Слухачів прибувало, Скриб не переставав говорити, й довкола стояв уже цілий гурт і прислухувався. Заохочуваний загальною увагою писар підбадьорював свою красномовність ще частішими ковтками:
— Кажу я вам: щось готується! А коли Скриб щось відчуває — так воно завжди і стається! Щось станеться! Самі небеса про це нам повідають. Лише погляньте! — Він прудким рухом потягнувся до вікна й відсунув занавісу.
Це видовисько було знане єрусалимським зорам уже не один місяць і спричинялося ще більше до чуток, які кружляли країною. Незвикла величезна зоря — всі бачили, як вона постала з повільного наближення двох зір, сіяла розжевреним до біла вугликом у глибині небесних темнот. Наче малі діти, що бачать якусь річ, коли їм лише-но показують, намагалися слухачі заглянути до вікна, подивитися на зорю, яку кожен з них уже бачив і подивляв. Скрибові слова надавали їй ще більшої таємничости. А Скриб продовжував, наче вичитував свого гороскопа:
— Погляньте! Ось зійшлися вони, владарі всесвіту! Плянета королів могутній Юпітер з плянетою богів Сатурном. Зійшлися в дворі Риб, що, як відомо, панують над Сирією й Палестиною. А з цього кожному ясно, що в цих землях має незабаром статися щось надзвичайне. Щось таке, в чому співділатимуть королі й боги! Чи думаєте ви, що цього не спостерігають і не викладають на свій штиб жидівські вчені? Від Сходу до Заходу, через усі небесні двори, спостерігають вони рух зір і викладають лише для себе. Кажу я вам! Може таки й справді об’явиться той їхній Месія?
Хвилину панувала врочиста тиша. Видовисько небесне і Скрибові слова зробили належне враження. І в цій тиші ще голоснішим видався чийсь оклик від чужого стола. Якийсь леґіонер, видно, вже напідпитку, розсував присутніх, щоб дістатися до Скрибового стола:
— А я тобі кажу, Скрибе, що на таке дурне й зухвале жидівське сподівання є лише один лік: римський меч! Чим може бути страшний нам, ветеранам, отой жидівський пророк? Не таких уже бачили! Ну, добре! Хай навіть і збере собі з пару своїх задрипаних леґій. Та хіба ж можуть рівнятися вояки з тих полохливих жидів із нами, що пройшли Галію, Ілірію, Єгипет, а тут тримаємо у своїх руках Єрусалимські стіни й Антонієву вежу{36}! Що зможе той їхній Месія? Матиме він кращі катапульти й тарани, ніж ми? Матиме він кращі щити? Чи, може, й його мечі будуть гостріші? Ні, ні! Ніякого жидівського ватажка ми не боїмося!
— Не боїмося! — загукали в гуртку, і до їхніх викриків приєднувалися й ті, що сиділи за віддаленими столами й навіть не знали, про що йде мова.
— Я й не кажу, що боїтеся! — боронився Скриб. — Кесаревим леґіям не страшний ніхто. Але небезпека залишається небезпекою. Я вам кажу, що як-но зачепите їхню віру та звичай, — вони робляться гіршими від скаженої кицьки. Не поможуть тоді ані мечі, ані катапульти. Як і не прийде їм Месія, — поставлять собі за нього першого-ліпшого ватажка й почнеться! Тоді лише тримайтеся!
— Ото того страху! Хай починається! Чим скоріше, — тим краще! Більше чести і здобичі. І так уже сидимо без діла й салом пообростали. А наші гаманці гинуть на сухоти, — перебив Альтус. Оклики згоди озвалися з усіх боків.
— Та хто ж зачіпає їхню віру й звичаї? — додав Ніґріл.
— А це думаєш, Ніґріле, не зачіпка, що збираються переписати цілу Юдею. Таж це вони вважають за найбільший гріх! За найтяжчу образу свого Бога!