Вдумувалася, вглядалася в своє положення й дивувалася, що немає радощів, бурхливих радощів, що їх собі уявляла раніше, коли думала про недосяжне, тепер здійснене бажання. Радости не було. Чи принаймні була то інша радість, ніж собі уявляла. Щось глибокого й упевненого сповняло всю істоту, щось таємничого підносилося з глибини буття. І хотілося не співати й витанцьовувати назустріч, але придивлятися до нього внутрішнім зором і спостерігати його таємний зріст… Тому й мовчала. Бо здавалося, що як навіть чоловікові скаже про це — зникне таємниця й не можна буде спостерігати допитливим зором її нестримного ходу.
Та якщо було легко, думала, затаїти свій стан від чоловіка, — з жінками було це тяжче. Бо рухи самі від себе ставали повільнішими, хода тяжчою, немов на кожному плечі було по глеку. Але головно погляд, дивний, звернений до себе, в середину власної істоти, погляд зраджував жіночому світові Елісебин стан. Не бачила сама себе, хіба лише в глеку з водою, не придивлялася до себе й гадала, що ніхто нічого не помічає. А то лише вона сама не помічала, як починають придивлятися сусідки, як обмінюються багатомовними поглядами, як затримуються очима на обличчі і сковзають зором по постаті. Навіть і не хотіла б тепер звертати увагу на них, приятельок криничних. Що їй тепер до них! У самій істотності своїй була тепер сама з собою і не потребувала нікого. Тим більше тих цокотливих гебронських сорок. Хотіла бути лише на самоті, щоб ніщо й ніхто не перешкоджав свідомості, яка легким незрушимим тремтінням пестила її єство. І навіть праця в хаті, при чоловікові, робила її нетерплячою, бо відривала від спостереження великої й ласкавої зміни на душі й тілі.
Ішло до рівноденства, й найпрудкіші зливи розбивалися над Геброном. Дощ не падав, але, здавалося, що не струмки, а водяні шнури в’язали небо з землею непроникливою в’яззю. Теплі, прудкі, дзюркотливі, вони занурювалися жадібно й ненаситно в левади й ниви, наповнювали ложа потоків, ставки й цистерни, мчали каламутними струмками через вулиці і площі міста. Блискавки зринали долі полотнищами вогняних завіс, а чорний ліс за Геброном ховався у серпанок вогкої імли.
Елісеба ніколи не боялася зливних громовиць. Звикла до них ще там, у себе дома, в далекій Галілеї, де й громи були буркотливіші, і блискавиці довші, й дощі рясніші, ніж у юдейській землі. Навіть любила бурю і громи. Бо здавалося їй, що то її власна душа гукає до небес жалями й проханнями, а ті відгукуються ряскотом блискавиць і ряснотою сліз. Тому все виходила на поріг, коли була буря. Стояла, дивилася, й усередині в неї щось немов тріпалося. Щось тремтіло непомітно дрібним неспокоєм, який є передзвістям невідомо чого, який попереджує незнано перед чим: перед великою радістю чи перед великим смутком. Мусіла аж притиснути руку до грудей, щоб затримати той повен дрижання темп передчуття. Хоч і здригалася від кожного удару грому, від сліпучих виблисків, але йшла досередини. Стояла, все стояла в досягу теплої водяної імли, що порошила від дощових струмків та звогчувала босі ноги й подолок. І як раптово буря примчала, так раптово і зникла. Вже сяяло сонце, вже сліпили очі не блискавки, але самоцвітні краплини на зелені перших трав, і блищало каміння вулиці й калабані. А через повітря потяглися переривчастими струмками забуті, хвилюючі пахощі — передвісники весни. Елісеба глянула до покою. Захарій лежав, як і завжди, зі закритими очима. Може, спав, може, ні. Щоб не робити й шелесту, примкнула двері, зайшла за ріг і вже поспішала на леваду.
Догримаючи останнім гуркотом, мчала на північний захід грозова хмара, а вітер з Єгипту, перший вістун весни, гнався за нею нестримним зривом. Теплий і запашний, невідомими ароматами пахуще-тьмяний, він ухопив Елісебу рвучкими обіймами і підштовхнув уперед. Левада була ще чорна. Пшеницю посіяли перед кількома днями, але з ячменем ще не починали. Дерева й кущі стояли вже сіро-зелені від перших бруньок. У верховітті смоківниць, між старим листям, темно-зеленим і шкірясто-старечим, вже позначалися зелено-ясні порості, а під кам’яною огорожею блідо-зелені стеблини вже перемагали засохлу гущавину торішнього бадилля. Ні, це була вже не зима, це вже повесна голосила прихід своєї старшої сестри, а щоб не було жадного сумніву, десь із сусідньої левади долетіла до Елісеби переконлива мелодія веснянки: