Від того часу, як вони бачилися останній раз в Кесарії, Ірод цілком не змінився. Зрештою, його голова була так підправлена зручним голярем, що зміни були тільки до кращого. Волосся було нафарблене й накручене, обличчя побілене й підсурмлене як у найзнаменитішого міма, грубі уста яскріли червоністю пурпуру і смолиста борода спускалася на могут-груди, як у перського вельможі. Тримався він рівно й рухався ходою важкоузброєного вояка-гопліта. Вар дивився на його широкі груди циркового борця, на могутні старанно виголені руки й не сумнівався, що ще донедавна цей ідумейський велет міг, як оповідали, одним раптовим натиском зломити хребта найміцнішому коневі. Він мав уже безперечно під шістдесят, але, судячи з зовнішності, міг жити до ста. Так, з першого погляду це був справжній князь. Здавалося, що саме такого роду володарів мав би посилати на землю мудрий розмисел богів. Але погляд його очей уже давніше звернув Варову увагу. Так дивився не володар, не впевнений у своїй керівницькій вищості посідатель права й сили. Вар знав, де він бачив такий погляд: його мали ті вільновідпущенці, що тепер усе частіше добивалися в Римі високого становища. Так, так! Не погляд патрона, одвертий і певний, але погляд учорашнього хитрого, облесного раба, що недавно ще мусів хилитися до землі перед патроном. Тепер, хоч і позичив він своєму бувшому панові гроші, хоч і сам має уже чимало рабів, але дивитися колишньому володареві до очей таки не може. Дійсно. Був це погляд, що мінився кожного менту, залежно від того, на кім зупинявся. На собі відчував його Вар завше солодко-улесливим дотиком. Але спостерігав, скільки було в нім самовпевнености й погорди, коли торкався низько схилених спин звичайних гостей.
Повз Ірода йшли вже останні гості, і Вар пізнав їх. Низький, худорлявий, з якимсь затурканим виразом очей, що перебігали з Ірода на Вара, й із Вара на Ірода, наче шукаючи на них якихось ознак, — це був Матіяс — головний первосвященик. За ним підносився Гаман, його родич і заступник, найвизначніший своїм впливом член синедріону. Вони удвох вітали Вара при оглядинах храму. Решта — були члени того ж синедріону, а всі вкупі члени їхньої партії садукеїв. Вони вважалися за римських приятелів, хоч Вар був певен, що при першій римській невдачі з них стануть найзавзятіші римські вороги, як і решта жидівського народу. Ще в храмі звернув Вар увагу, що вони вклонялися йому не так, як інші, але так, як тепер Іродові: підносячи лише обидві руки до висоти рамен. Вар знав, що йому, кесаревому заступникові, належить бодай поясний уклін, також як і князеві. Тепер він пригадав це і звернувся до Квіріна:
— Чи вони, Квіріне, ось так уклонялися б і кесареві?
— А чому ні? — відповів байдуже Квірін.
— І ми їм це дозволяємо?
— Це мудро дозволяли наші попередники, дозволяємо й ми. Цебто ти, достойний Варе, як заступник Авґустів, і я, як заступник твій, — хитро засміявся Квірін. — Римові це вигідніше, ніж їхні поклони.
Вар зніяковіло замовк, почувши у відповіді науку в таких самозрозумілих речах. Ні, останніми днями цього навчання тут було аж забагато! Хотів щось одповісти, але згадав останню гостину в Квіріна й стримався… Так, у цій землі, де найвищими досягненнями була вигода, зиск і користь, лише такої науки можна було сподіватися. От де тепер учився звичаїв його Рим і ввесь Захід! Знову хотів почати розмову з Квіріном, але Ірод підносився з трону, сурми згучали, й ідумейська варта робила шпалір до залі гостин: із Октавіянової переходили до Цезарової залі.