Ірод виглядав ще задоволеніше, а Вар слухав із здивуванням цей дитирамб оливі. Не зле, цілком не зле! Але, чи годиться таке Квірінові? І в Римі складали вже орації й оди до страв, але робили це досі раби на замовлення своїх господарів або запобігливі клієнти для патронів. Ніколи патриції — варварським царям!.. Ні, рішучо, йому, Варові, немає місця на Сході!.. Чи принаймні в Єрусалимі!..
А гостина вже розпочалася насправді. Забігали раби з полумисками й амфорами, залунали звідкись співи й музики, хвилясті тіні почали простягатися від стовпів, обвішаних лямпадами, що вже перемагали перший наступ смерку. Гостина гула веселими голосами, Ірод кидав по залі задоволеними поглядами. Він не пив нічого й їв лише молочну страву, бо різні м’ясива й гострі підливи згіршували його хоробу. Мало їв і Вар, лише Квірін робив честь добірним стравам і напоям царського столу. Він забажав спробувати бегемота, і його м’ясо здалося йому знаменитим. Вар від нього відмовився. Так само й за римським столом їли й пили без запрошень. Сестерцій почував себе, як риба в воді, і цілий стіл стрясався реготом од його жартів і приповідок до страв. Ліворуч, за окремим столом, сиділи жиди. Гладячи довгі бороди, граючись цицесами — священними підвісками на одязі, вони були зайняті власними розмовами. До Вара долітали їхні слова в незрозумілій мові, і часом чийсь жидівський погляд спинявся на ньому, але, зустрівшись з його зором, ставав наче порожнім і байдужнів. На їхній стіл не подавали жадних страв, крім овочів і вина в маленьких амфорах. Вар запитливо подивився на Ірода:
— Вони не їдять з твого стола, царю? — І кивнув у бік жидів.
Ірод нахмурився. Він дуже не любив, коли йому звертали увагу на жидівські окремішності. Ах, яку охоту мав він, бувало, на своїх перших володарських гостинах устати від стола й зімняти об голови цих привередливих, облудних, фальшивих жидів усі срібні полумиски! Теж законники! У себе вдома обжираються й упиваються не сугірше від обжери Сестерція, але як-но покликати їх на гостину — роблять із себе недоторканних праведників! Не для закону! О, ні! Лише-но щоб уколоти його, свого князя! Ось, мовляв, ми! Жиди! Ми тримаємося закону й пророків не як ти, ідумейський покурче! Не забувай, що це ми, лише ми — синедріон і старші — підтримуємо тебе і твою владу, яку ненавидить кожен жид!.. Ірод перехоплював погляд колючих Матіясових очей і ніби вичитував з нього всю стримувану нехіть і ненависть цієї землі до нього, Ірода…
Ірод чим далі тим менше припускав до себе обманливі почуття про жидівські симпатії. Він їм розбудував храм, що дорівнювався й Соломоновому, а вони його зненавиділи ще більше, бо він дозволив і самарійцям одбудувати собі свою святиню на Гаризімі{46}. Він їм поставив такі будови, стіни й вежі, яких місто не мало ніколи, а вони з радістю побачили б його голову на найвищій з веж. Коли місто гинуло від голоду, він з власної скарбниці купував їм хліб й олію, але вони нарікають, що він мусів узяти кільканадцять талантів срібла зі скарбів Давидового гробу. Їхній Гиркан був узяв звідти ще більше, але на це ніхто не скаржився… Ірод знав дуже добре, що про нього говорили в усіх колах єрусалимського населення. Його шпигуни були всюди, а раніше, казали, й він сам переодягався й ішов у юрбу, щоб почути, що говорять про нього. Ідумейський заволока, злодій, узурпатор, римський підлабузнювач, братовбивця — це була думка про нього в усіх колах населення. Спочатку він боявся цієї ненависти, почав карати всіх, хто її виявляв, Далі почав запобігати їй дарами, будовами, широкою княжою великодушністю. Але нарешті переконався, що нема чого боятися й карати. Бо та ненависть така безсила й безплідна, як ті, часом, смоківниці, що чим менше несуть плоди, тим пишніше виглядають. І якщо почати карати за неї всіх, хто її посідає, треба було б винищити майже всіх жидів. Тому тепер він обмежився на спостерігання серед жидів лише свого найближчого оточення, та й то не робив з їхньої ворожости жадного висновку. Збагнув, що синедріонові й усій цій садукейсько-первосвященичій зграї він потрібен багато більше, ніж вони йому. Бо за свої первосвященичі привілеї й впливи вони готові заплатити більше, як того вимагали римляни й він, Ірод. Вони самі були свідомі своєї залежности від Ірода, знали, що цар знає про них не менше, ніж вони про себе, й ця свідомість пекла й дошкуляла їм. За неї вони відшкодовували себе безсилим презирством, прихованим під плащем відданости й послуху… І, перемагаючись, Ірод пояснював Варові: