Отож я слухав цього спантеличеного жидівськими ідеями земляка й думав собі: жаден пророк не переконає мене, що цей галасливий, смердючий і забобонний жидівський нарід може видати з себе всесвітнього сотера… І він має спасати й нашу Гелладу!..
Мені нарешті стало смішно й нудно. Я допив своє вино й залишив шиночок. Та й швидко був забув про цілу пригоду. Але ось, дорогий учителю, від кількох днів, особливо як минулася небезпека бичування, переслідують мене дивні сумніви. Бо, перечитуючи нашого спільного вчителя, не можу не бачити, як жалюгідно не вирішив він до кінця відношення ідей до реальности. Чи пам’ятаєш ти, як у Парменідові припускає він, що між ідеями й речами не є можлива співучасть? Навіщо ж тоді ідеї й пощо речі? Навіщо я тоді існую, як Варів раб, а він, як мій патрон? Чи ж ідея рабства ніяк не зв’язана з твоїми пальцями, покрученими від довгої писарської праці?
І мені починає здаватися, що мій земляк-блазень має правду, очікуючи свого Христоса-спасителя. Якщо, за словами Великого Вчителя, над космосом речей мають запанувати ідеї, то чи ж не повинно нарешті прийти до тої рівноваги, в якій розплинеться твоє й моє рабство, неволя нашої Геллади, римська загарбливість, жидівська зарозумілість?.. І багато подібних думок приходить мені на мисель.
Пробач же мені ласкаво, дорогий учителю, що обтяжую тебе такими нефілософськими міркуваннями. Але проти моєї волі запали мені в душу слова земляка про Мейсеоса-сотера, й іноді ловлю я себе, як, у часи задуми над дощиною, креслить мій стилос це дивне ім’я: Христос…
Бажаю ще раз твоїй правиці, дорогий учителю, швидкого видужання, а твоєму духові ясности й ласкавости, щоб швидка відповідь од тебе була цілющою олією на поранену сумнівами душу твого відданого учня Клеанта».
Частина друга
ВИБРАНЕЦЬ
Над краєм звис полум’яний полудень. Усе обважніло від спеки. Навіть настирливі шпаки, від яких треба стерегти виноград на дозріванні, і ті поховалися в затінок. І Пасхур теж умостився в холодок смоківниці, щоб пополуднувати. Залізний гак замість правої руки зручно притримує на колінах паляницю, а лівиця вправно відломлює кавалки. Не кваплячись, їв Пасхур. Та якби й хотів поспішатися — не може. Бо піводрізаний язик важко повертає в роті кусні паляниці й сиру. Ох, як же тяжко буває каліці дістатися до їжі! А ще тяжче її спожити! Тепер Пасхур уже звик. Але що то було перед роками! Того страшного Року Королівської Зорі, Року Великого Перепису!
З повстання проти римлян нічого, само собою, тоді не вийшло. Проти переваги римської моці заслабке було народне обурення. Заслабке й неодностайне. Бо коли Галілея вибухла вогневищем спротиву, Самарія й Юдея обмежилися порожніми словами. О ті юдейці! Зручні й спритні на торг, на крик, на під’юджування. Відомо, що коли юдеєць кричить, значить не його б’ють, але він б’є. Коли ж доходить до мечів — першими гинуть галілейці. Так було завше з тими хитрими юдейцями, нащадками хитроумного Йосифа… А внаслідок усього залишився Пасхур із відтятою правицею, випаленим оком, відрубаною нижче коліна лівою ногою, відрізаним язиком. Це ще був для нього досить несподіваний, бо щасливий вислід. Якщо рахувати щастям животіння на границі між шеолом і життям. Бо від Пасхурового рідного міста, цвітучого галілейського Сефоріса, не залишилося й сліду. Навіть саме місце, де колись стояло воно, переможець заорав і посипав сіллю. Під зуби борон залізних, до розжарених печей цегляних заганяв колись своїх переможених ворогів цар Давид. Тепер решту тих, що залишилися на живу в Сефорісі, наказав був римський леґат на Сирію Публій Квинтілій Вар порозпинати на всіх перехрестях юдейських, самарійських і галілейських доріг. Лише тим найщасливішим, чи може найнещаснішим, відтято руки чи ноги, рани пришкварено гарячим асфальтом і пущено геть. На острах Сирії й Палестині, на доказ непереможности Риму і його леґії.
Чим більше одчай і нещастя, тим глибше й забуття. Не витримав був тоді Пасхур і затьмарився йому розум. Зістав ясним на все, що було перед повстанням. Але як тоді боровся, як був переможений і на острах усім покараний — того вже не пам’ятав. Лише тим, мабуть, і втрималося його понівечене тіло. Тепер мандрував від оселі до оселі — жива осторога перед твердою римською рукою. Де міг — заробляв, де міг — жебрав. Більше жебрав! Багатії відганяли його від своїх порогів, щоб, боронь Боже, не донеслося до римських посіпак й іродіянських вух, що вони підтримують кесаревих ворогів. А що можуть дати нуждарі?