А все-таки вони, біднота єрусалимських ремісничих вуличок, ковалі й колесники, вкували йому потайки гака до руки й доробили до ноги дерев’янку. З ними легше було дістатися далі, легше знайти кавалок хліба, ніж перед тим, коли в спеці, спразі й голоді треба було очікувати при дорогах ласкавішої душі, що підвезла б від села до села. Ще в тій Самарії якось ішло. Немає там стільки законників, учених, хаберимів, як у цій Юдеї, де перехожий боїться осквернитися не то що дотиком — навіть поглядом на обдертого голодного каліку. Боїться як не кесаря, то Бога.
У Геброні затримався Пасхур найдовше. На господарстві заможного законника Давида потребували вартового до винниці. А каліка так жалібно мичав, так жахливо крутив своїм єдиним оком, що Давид прийняв його стерегти не лише свою, але й винницю вдовиці Елісеби. Бо від часу смерти її чоловіка Захарія прийняв на себе опіку над його сином Єгохананом. І тільки-но рожевів схід, тільки-но починали обзиватися з гебронських гайків горлиці — як Пасхур уже був при праці. З усіх боків було чути без перестанку його тріщалку, й на всі сторони розліталися сполохані птахи. Черкала об жорству обкована дерев’янка, вимахував гак до такту калічої ходи, й боязко зазирала на Пасхура з-поза мурів гебронська дітвора. А коли вже не можна було перед ним нікуди сховатися — з острахом притискалися до ребруватого каміння огорож, щоб лише якось уступитися з дороги. Але неприсутній духом, з поглядом без думки й зацікавлення, проходив біля них мовчки Пасхур. Тільки коли приносили йому їжу — засвічувався його зір заблиском свідомости.
Сьогодні дитина побачила Пасхура вперше. Елісеба боялася, що налякається. Але, побачивши каліку, Єгоханан лише замовк. Став перед ним, уп’явшись очима, не відриваючи запитливого погляду, який по черзі пересувався від залізного гаку до перекривленого жуванням обличчя, порожньої сльозливої очниці. Елісеба чекала, що не витримає й повінь настирливих запитань вирветься з дитячих уст. Але дитина все стояла мовчки, не відводячи зору від Пасхура, немов заворожена каліковою бездумною мовчазністю. Елісеба вже заспокоєно дивиться на дитину й бачить, як поволі-поволеньки, немов боячись звернути на себе Пасхурову увагу, посувається хлопчина дозаду. Він не відвертається від каліки, лише простягає руку за себе, наче намацуючи там якусь опору. І, діткнувшися Елісебиної руки, з коротким викриком жаху кидається їй в обійми та ховає голову на материних грудях.
Тепер уночі, коли духота не дає спати, коли безконечністю здаються хвилини безсоння й лише півні міряють їхню застійність, — передумує Елісеба минулий день. Але тільки-но торкається його — й думка враз зривається і мчить назад, усе назад, до того страшного року, року Захарієвої смерти, року великих надій, радощів і безмежного болю. А як лише-но згадає — так і зазвучить їй у вухах той останній, передсмертний викрик: «Богдан, Єгоханан». Так виразно бачить розширені запитом несподіваного очі, простягнену кощаву руку, розметане по долівці сиве волосся… Так ясно це бачить і чує, що аж мусить стріпнутися, щоб одігнати настирливу нестерпність утрати. Підноситься, спирається на лікоть і починає прислухуватися, як дихає цей малий богоданий Єгоханан. Не дочекався його Захарій! Коли мав нарешті дістати сина, коли мали сповнитися найглибші бажання цілого їхнього життя, коли мав побачити, як зеленіє й розквітає прив’яла галузь його роду, — одійшов до шеолу… І прислухаючись до дитячого диху, не може стримати Елісеба радісного зідхання. Це ж бо дихає син! Його син! Їхній син! Той, кого вона вимолила! Дитина великого сподівання, терпіння й радощів.
Обережно, навпомацки встає Елісеба, досягає постільки й уклякає перед нею. У темноті не видно нічого, але їй і не треба роздивлятися. Без світла бачить це любе солодке личко, обличчя сина, єдиного сина! Обнявши руками постільку, притиснувшись чолом до її твердих билець, вертається Елісеба знову до минулого… То дійсно був страшний рік! Той рік великого перепису! Ті грізні чутки і знамення, ті очікування пророків, ті надії на Месію! Щось справді великого висіло тоді в повітрі. Щось несказано важкого, пригнітливого, безпросвітного! Але й солодким почуттям сподівань стріпувалося тоді серце, як ніколи перед тим! Бо тоді сталася та подія на леваді, тоді була остання Захарієва подорож до Єрусалима, з якої вернулося лише його тіло… І горе, і радість, і щастя і смерть!..