Ах, що то був за рік{50}! Якими зорями зоріли тоді небеса! Якими передзвістями було розбурхане Ізраелеве серце! Яким завзяттям палали очі молоді! Ніколи перед тим, — може лише за колишніх славетних Макабеїв, — не бували такими завзятими запальні пригадки про колишніх борців за свободу! Але не об’явився ніхто з очікуваних, не було ані Ґедеона, ані Самсона, ані лева Юди! Не дав про себе знати й Месія! Виболілий, вимріяний, річками крови стверджений Месія!
Ні, таки дав був знати! О як боляче, криваво й безнадійно! Під великою кривавою зорею народився був, казали, в Вифлеємі. Навіть недалеко від Геброна. Народився й дав знати Іродові, що мусить той уступитися з загарбаного Давидового престолу. Але не був Месія. Загинув. Бо мечем наказав витяти Ірод усіх первородних у цій Вифлеємській околиці. О скільки крови й жаху, скільки материнських сліз пролилося тоді! Хоч би за справжнього Месію! І вона, Елісеба, тремтячи від страху, як і багато інших жінок гебронських, матерів первородних синів, ховалася в старих печерах. Дехто втік навіть на Синай, дехто до Єгипту… Римляни, кажуть, спинили тоді ненажерливого Ірода… О, тоді, за тих днів печерної самоти зрозуміла Елісеба, що то значить бути матір’ю! Ні, не тільки материнські радощі! Не багато їх, мало їх, не часті вони! Більше горя й страху втрати, й болю! Всього, про що віщував колись пророк:
— Голос із Рами чути, плач і квиління гірке-прегірке! Рахиль ридає за синами своїми й не може втішитися, бо немає їх!..
Немає їх! Як немає тихого, серед левад і садків забутого, галілейського Сефоріса. Перший із жінками й дітьми, старими й молодими, мужніми й одважними повстав назустріч Месії. Перший і останній!.. Що зістало від нього? Те, що колись від великого Єрусалима, перед неволею й руїною… Навіть ще менше… За що?..
За порушення судового присуду, за зневагу права, за недотрим закону множиться меч і мор, — казав часто Захарій, — чума й посуха! Люди на вагу споживають хліб свій, їдять і не насичуються!.. За це був уже раз загинув Єрусалим. Чи не за це покарано й Сефоріс?.. Цілу землю ізраельську?.. За гріхи батьків може!.. Від раббана Давида довідався раз Захарій старовинний переказ про таємниці чужинцевої сили — пригадала собі. Був мудрий Соломон, але не втримався: узяв за дружину доньку фараонову. Тоді застромив архангел Гавриїл до моря тростину, і пісок почав облягати її. Аж велика земля утворилася довкола тростини, й Рим, місто велике, постало на ній. Він уярмив потому нащадків Соломонових!.. За гріхи батьків, за побитих пророків, за непослух і зраду Вишнього!..
Так прудко вирують думки, що Елісебі не всидіти біля постільки. От би зірватися, побігти назустріч тим споминам, охоронити, допомогти, захистити від страшного кінця. Бо все скінчилося так жахливо, так невблаганно жорстоко, як про це сповіщали пророки й погрожував закон. За тих часів, коли ридав Єремія над згарищами Єрусалима, коли йшли в неволю найкращі сини народу, а недобитки ховалися по звірячих норах…
— А де його рука?.. А де нога?.. А хто йому відрізав?.. А чим він їсть?.. А де його мама?.. — звучать Елісебі наново вчорашні Єгохананові запити. Що мала йому відповісти? Що від грудей матерніх одірвали їх, об каміння розбили немовлят, списом простромили груди, придушили щитом, припалили розжареним залізом!.. Цю любу голівку, цього вимріяного, виблаганого, єдиного!.. На все життя, на всі дні! Тут і в шеолі!
Елісебині думки знову залишають сполоханими птахами Геброн. Мчать до Єрусалима, летять до обезсиновленого Вифлеєма, кружляють над пусткою Сефоріса. Щоб таки повернутися назад, до цієї малої постільки, в якій рівно дихає син. А одна з думок росте, розростається, наповняє цілу істоту, спиняється над заголовком постелі й не хоче відступити, хоч як відганяє її Елісеба, хоч як боїться додумати її до кінця. Бо страшна вона, немає в ній покори й беззаперечливого прийняття долі. Виринає вона, все виринає наверх із крутіжу інших думок, переганяє суперниць. І хоч на мить, на єдину блискавичну мить, страшну мить, але бачить Елісеба когось… Юний, потужний і радісний стоїть він у бурі захоплених привітів і в блисках перемоги, на чолі дужого, великого, вічного народу. А ім’я йому…
— Бо хто матиме міць, щоб стримати день приходу його? Хто відважиться на спротив, коли він об’явиться? Мов той вогонь, що стоплює срібло й перечищує золото до найвищої щирости їх, — так перечистить він нарід свій. Щоб привернути йому блиск і могутність, щастя і славу — літо Господнє милостиве!