З дитячих років знала Елісеба безліч казок, переказів, леґенд. У Галілеї знав їх кожен. Розказували собі їх рибалки на берегах Кенезаретського моря, чекаючи на поворот човнів із товаришами. Розказували чабани на Кармельських{51} схилах, коли не спалося біля отар в довгі осінні ночі. Розказували внукам старі діди, що вже тільки стерегли левад і жили споминами й уявою. Ціла Галілея жила леґендами. І для практичного юдейця галілеєць був висміху вартим мрійником. «Дурний, як галілеєць» — було це улюблене порівняння юдейців, що ніяк не могли й не хотіли розуміти галілейської натури.
Прийшовши до Геброна, Елісеба ще довго зідхала за своїми зеленими горбами й м’якими людьми свого племени. Ці, тут, були їй затверді, засухі, без запахів зелені та квітів, як ті скелясті гори, що стали на границі їхньої землі. Їхні перекази були так само нецікаві, як і вони, їхні казки й леґенди — безбарвні й сірі, як і вони. Лише часом від свого чоловіка довідувалася вона якусь гарну історію, яка нагадувала їй батьківщину. Захарієва баба була теж із Галілеї. Тому, мабуть, за перших років подружжя, ще цілком молоденькою жінкою, знайшла вона так багато спільного в Захарієвій душі. Сидять, бувало, вечорами на винниці, на кам’яній огорожі, звідкіля такий широкий вигляд на околицю, і Захарій оповідає. Умів оповідати. Знав докладно історію свого міста, його завоювання й розвитку, його моці й слави за Давидових часів і занепаду в останні часи. Знав не лише те все, що належало знати із закону писаного й усного, але ще більше: все те, що утримувалося в пам’яті гебронського населення. Але, головне, вмів оповідати. Під розмахом його руки, простягненої в напрямку міста, під звуками його мови і блиском очей оживали руїни, й життя струмило між залишеними від життя мурами. Наче довгий сувій часу розвивався перед Елісебиними очима.
Тепер, гладячи синові голівку, вглядаючись у вечірній сутінок, наподоблювала Елісеба розмірну Захарієву мову. Спочатку дитина спокійно лежить у неї на колінах. Стільки-бо є солодкої бездумности у відчутті м’якого маминого бедра, в шаршавості її спрацьованої руки, в ласкавих звуках голосу, в перелетах безшумних кажанів між коронами левадних дерев. Але, як-но з’являються перші особи, хлопець не може стриматися. Підводиться й сідає, щоб бачити мамині уста, щоб не лише слухом, але й зором схоплювати з них чарівність подій. Як потік поспішає повз нього історія Геброна.
Ось, куди лише досягне око, розляглося таборовище кочового народу. Немає де проступитися між подертими шатрами, що вже й у Міцраїмі не були новими, між чадливими кизяковими ватрами, гикавими ослами, верблюдами, кіньми, жінками й дітьми. Табір схвильований. Уже давно стоїть він на цім місці, на розмежжі обіцяної землі й жовто-фіялкової пустелі. Ось нарешті перед ним цей Ханаан, ціль безцільних блукань і страждань! Ось він! Такий уже близько-приманливий, що від самої цієї близькости серце захлистується сумнівом. Невже це він?! Невже це той самий край, до якого обіцяв завести їх Господь і пророк? Тому-бо, щоб мати непохитну певність, останнє переконливе пересвідчення, вийшли потайки таборові звідці до тієї землі, й тепер нетерпляче очікує їх нарід. Тому й хвилюється табір, тому й виглядають на всі боки заблуканих вістунів, і цілі дні маячать на довколишніх горбах гуртки нетерплявих таборян.
Та нарешті вони приходять, вони вже тут! З гамором, вереском і гуком розступається перед ними море юрби. На високості, коло вождевого шатра, розкладають звідці все те, що принесли з собою на показ народу: плоди обіцяної землі. Сірим полозом-гадом суне юрба повз поміст. Очі кожного розкриті на неочікуване видовисько. Ці велетенські грона винограду! Ці невидані яблука, ґранати, дактилі й фіґи! А овече руно! А ячмінне колосся! А вощини меду!.. Багата була земля єгипетська, ще й досі ввижаються стомленим мандрівникам її достатки. Але таких плодів не родила й такого добра не видавала! Міцний і могутній Адонай! Великий і мудрий його пророк Мойсей! Дійсно, варто було покинути Єгипет, тинятися пустелями, хвалити Бога прабатьків і слухатися Мойсея. Щоб за це дійти до такої землі, опанувати її для себе і для своїх нащадків!.. І до пізньої ночі чується Єгохананові — як гуде на краю пустелі предківський табір, як розвивається перед помостом з дарами сувій захоплених глядачів, як радісно гукають осли, нетерпеливо їржуть коні й не можуть утихомиритися розгукані діти.
Але вже зранку, — притишується до таємничости Елісебин голос, — вже зранку снуються табором несміливі чутки. Правда, мовляв, багата й красна та обіцяна земля, родюча і приваблива, але ж міцних і дужих оборонців посідає вона. Амалекити, гесеї, ебусеї, амореї, хананеї — все племена сильні й багаті, живуть там у містах великих, твердинях неприступних, на верхах недосяжних. А між ними енакові сини, що посідають Гебронський край, найміцніші й наймогутніші. Їхня постать є постаттю велетів, і сини ізраельські перед ними, мов та сарана перед верблюдом! Не лише важко — просто неможливо буде опанувати ту землю! Бо не має нарід сили на те, замалий він числом мужів своїх. А від блукань у пустелі охляли м’язи мужів і зіслабли серця сильних. Марною, о якою марною була довга путь із захисного Єгипту!