Елісебин голос підноситься й міцнішає, набуває співучої ніжности, коли говорить про красу Ханаану, про радість таборян, про захоплення глядачів плодами нової землі. Але стишується, слабшає, наче спускаючись до глибокої прірви, коли доходить до лементу і плачу в таборі, до нарікань на вождя, до бідкань над втраченим Єгиптом, його масними горшками, тучними стравами, прохолодними напоями. Ах пощо, пощо було так легковажно залишати благодатну ту землю, де так безтурботно працювали на ласкавих панів! Хіба шкодували вони для слухняних слуг повних м’ясива горнят? Чи не досталь давали їм цибулі і хліба? Непокірних і лінивих карали й навіть жорстоко карали. Але ж цього вони самі собі заслужили! Ні, від добра захотілося добра! Захотілося якоїсь невиданої, нечуваної землі, де колись жив прабатько Авраам. Коли це було? Кому це так закортіло? Чи ж не все одно, де, нарешті, бути похованому? У пекучому піску цього пустельного Фарану{52} чи в мулистому ґрунті єгипетського Гесену? Дурні й божевільні були, покинувши за намовами свого божевільного вождя благодатний, щасливий, ласкавий Міцраїм! А тепер ще божевільніші, намагаючись посісти землю, що має таких потужних і жорстоких панів! Чи ж не краще буде вернутися назад, до так легковажно залишеного краю? Великодушні пани напевно простять покірним рабам, знов дозволять працювати і спокійно споживати заплату під берлом великих фараонів…
Єгоханан боїться дихнути. Він бачить он там, у левадних долинках, тих переляканих жінок, бачить дітей, що чіпляються перелякано за мамині спідниці, бачить чоловіків, що без пуття мечуться по табору. Він задирає голову, щоб побачити вершок Давидової вежі — такі великі були енакові сини — і йому здається, що то не перші зорі засвічуються над кружиною, а очі жорстоких велетів пильнують меж обіцяного краю.
— Такі були великі, як римляни, мамо?
— Та де там! Ще більші! Вдвічі більші! — зводить догори руку Елісеба, щоб показати висоту велетів. І Єгохананові здається, що як у нічному присмерку губиться д’горі мамина рука, так у підхмарній висоті губилися й шоломи гороподібних енаків.
— Мали шоломи? І списи? А чи великі щити?
— Все мали! Мали все! Були сильні, могутні й жорстокі. Тому й злякалися їх звідці, і свій страх прищепили цілому народові!
— Правда ж, мамо, лише один Калеб{53} не злякався енаків?
Так, лише Калеб, син Єдонів, один із дванадцяти звідців не набрався страху. Серед боягузтва решти звідців, серед нарікань, плачу й погроз переляканої юрби лише він один не перестрашився. Та й чого мав страхатися? Мав віру, непохитну віру в призначення свого народу. Віру, що була міцнішою від усіх твердинь енакових і глибша від ровів довкола них! Віру, підтверджену обіцянками Єдиного! А за ту віру, за непохитність бажання, за певність у силі свого народу і за відданість власній правді лише він пережив кару сорокарічного блукання по Фаранській пустелі. Кару, протягом якої вимерли всі учасники виходу з Міцраїму, всі, що пам’ятали його рабські праці, його бичі для непокірних і масні горшки для слухняних і влесливих панських слуг. І коли нове покоління, що зросло й виховалося на свобідних пустельних мандрах, що загартувало тіло спекою пустельних днів і студінню пустельних ночей, а душу — витривалою жадобою виконати Адонаєві заповіді, коли це нове покоління стало на межах обіцяної землі, воно без страху ввійшло до неї і стало її паном. А тоді Калеб, син Єдонів, дістав при розподілі Ханаану оцей Геброн, цілу околицю, горби, долини, поля й садки. Він переміг вождя енаків — велета над велетами Абре — і заклав місто Геброн…
Скільки разів чув уже цю оповідь хлопець, але кожного разу все тим самим чаром огортає його Елісебине оповідання. Майже напам’ять знає він і повторяє за матір’ю, яка не говорить, а просто рецитує Калебову промову, й у нічній тиші її слова пливуть над левадою співними тонами: