— Не віднімай від юнака послуху, бо, діставши віником, від того не помре він. Ти мітлою його лупи, і душу його визволиш від вічного вогню! Карай сина свого замолоду, й дасть відпочинок старості твоїй, блаженною зробить душу твою!..
Небагато давала Самлаєва школа: трохи читати по-гебрейськи й значно менше розуміти, трохи писати, щоб потому швидко забути цю малокорисну штуку. Діти священиків довго не затримувалися в Самлая. Після перших років перебирали дальшу науку їхні батьки. Єгоханановим учителем стався Давид.
Спочатку хлопцеві було шкода того часу, коли мусів протягом дня перебувати в Давидовому домі. На левадах чекали численні товариші, веселі ігри відбувалися без нього по закутках дворів і вулиць, а він мусів переписувати без кінця одне й те саме речення на воскованій табличці. Показував старому, Давид дивився хвилину, наче виписуючи очима кожну літеру, і кидав коротко:
— Ще, сину!
Єгоханан писав ще раз, і ще раз, і ще раз, щосили намагаючися покласти всі літерні тяги так само, як на взірці. Але чув те ж невблагально-спокійне: ще раз, сину! Нарешті не витримав:
— Так уже добре! — його голос злегка тремтів.
— Ще раз, сину! — спокійно кинув знов Давид, подивившись так само пильно на дощину.
— Ні! Я вже не буду більше писати! — хлопець заклав табличку за спину й залишився стояти перед Давидом.
Старий підніс голову й уважно глянув на Єгоханана. Дитина не спустила очей, і Давид посміхнувся.
— Чому, сину?
— Бо я не знаю, чому мушу переписувати так багато. Жадної хиби там немає! — він протягнув дощину до старого.
Давид розглядав Єгоханана. Жаден учень ще ніколи не дозволив собі такого. Вони покірно писали й переписували і знову списували, лише-но почули його наказливе «ще раз!» Здається, що якби ціле життя наказав їм переписувати одне й те саме речення — ніколи не спротивилися б! Тільки ось у цього немає послуху. Галілейська кров! Бурхлива й небезпечна кров! Наробить вона хлопцеві багато шкоди. Але чи личить майбутньому назореєві бути покірним, як старий осел?.. І Давид простяг руку за дощинкою:
— Якщо хочеш знати чому — скажу тобі, сину. Дивись! Ось тут, на взірцеві, пергамін загнувся й утворив маленьку риску. Вона не належить до письма. А ти ввесь час повторюєш цю риску, навіть не подумавши, що вона сюди не належить. Ти виростеш і будеш, мабуть, переписувати закон. Якщо робитимеш це без думки й уваги — багато лиха накоїш! Чи ж не кажуть мудрі, що, придавши або віднявши від писаного закону одну однісеньку літеру, можна такою неуважністю знищити світ! Уважай! Уважай, щоб навіть муха, сівши на твій пергамін, не зробила своїм слідом, наприклад, із літери далед літеру реш і не спотворила закона! Вважай, сину!
Стародавні Захарієві пергамени, старанно загорнені в різнобарвні полотна, причаїлися на високій полиці. Лише час від часу струшує з них порохи Елісеба, і хлопець має при цім нагоду діткнутися до них. Коли він ще не ходив до школи й не вмів читати, він лише з острахом надгортав край сувою і задивлявся на рядки літер. Він тягнув пальцем по них і від того дотику відчував ніби доторкнення великої таємниці, яка чекає на нього за їхніми рядками. А коли Елісеба розгортає перед ним увесь сувій, Єгохананові здається, що вузька смуга — це наче продовження її темних, жовтаво-сірих і спрацьованих рук, які з жилками-рядками літер звиваються на дерев’яне «серце». Але за хвилину це вже не материні руки, а руки того невідомого, що звався його батьком. І хоч хлопець і знає батьків своїх товаришів, але Захарія не може собі уявити інакше, як довгі-предовгі звої пергаменових сувоїв, що переходять у смугляве зморщене обличчя. А над ними вже — жадне обличчя, ніяка постать! І він стоїть у задумі і гладить цей шерхуватий пергамен; гладить цю уявну руку, відчуваючи її суху теплоту, її шаршаву ласкавість, аж мати мусить легким зусиллям витягнути йому сувій з-під рук. А опісля пергамени складаються на полицю до нового прятання, а дитячі уяви причаюються між ними, як ті тонкі, дивнохвилюючі запахи, що їх вони видають із себе.
Але виявилося воно цілком несподівано. Вернувшись якось підвечір з левади, застала Елісеба сина за іншим сувоєм, ніж його шкільний. Барвиста загортка лежала на долівці, і, підібгавши під себе ноги, сидів коло неї Єгоханан. Він водив пальцем по сувоєвих рядках і так старанно ворушив устами, що навіть не запримітив приходу матері. Аж шарпнувся, почувши її голос:
— Навіщо взяв із полиці закон? Що з ним робиш?