— Живий ще в’язень?
— Ще дихає, пане!
Піхвою меча штовхнув центуріон до нерухомої людської маси. Ледве чутний стогін озвався від неї.
— Дайте йому напитися!
Ніґріл приступив із глиняною баклажкою й відтягнув з в’язневої голови прикривку. Скуйовджене чорне волосся розкинулося по плечах лев’ячою гривою. І знову ледь чутний стогін озвався від скоцюрбленої постаті. Вояки схопили в’язня попід руки й із зусиллям підвели з ослячої шиї. Набрякле від приливу крови в’язневе обличчя було аж синьо-рудим. Борода, в якій уже пробивалася сивина, була так само скуйовджена, та ще й позлипалася чорними кров’яними ковтунами. Очі були заплющені, голова хиталася. Але все ж, незважаючи на безпомічність, в’язнева постать робила враження, що належала, мабуть, за здоров’я міцній, могутній людині. Ніґріл доторкнувся баклажковим отвором спухлих в’язневих уст, але вони не зворухнулися. Ветеран притиснув баклажку, вона черкнула по зубах, але в’язень не відкрив рота. Ніґріл запитливо подивився на центуріона.
— Такий сильний муж, пане, й так швидко охляв.
— А чи добре ти переглянув його рани?
— Добре, пане! Обмив оцтом й намастив олією. Та й тих ран не є вже так багато. Принаймні жадна з них не небезпечна. Лише руки посічені та ребро пробите списом. Вийшло трохи крови, але все вже й присохло. Ми ж на твій наказ щадили його, більших ран не завдавали!
— Справді дивно. Муж дійсно сильний. Думаєш, до Кесарії витримає?
— Мусить, пане. Але гадаю, що в Геброні треба буде задля нього зробити довшу заставку. Там він трохи очуняється.
— Ми не сміємо довго зупинятися в оселях. Та ще таких, як Геброн.
— Так, пане. Але околиці Геброна — самі садки й винниці. Знайдемо місце за оселею. Там буде безпечніше.
— Ну добре! Побачимо! А тепер напій його силоміць!
Вояки вхопили в’язня за плечі й перегнули назад. А Ніґріл витягнув меча, устромив лезо між затиснені в’язневі зуби й підважив щелепи. Потім приклав баклажку, і підкислена оцтом вода потекла, ґольґаючи, до в’язневого горла.
По горлянкових рухах було видно, що в’язень жадібно п’є. Але очі залишилися закриті. Центуріон пильно спостерігав цілий прояв:
— Маєш правду, Ніґріле! У Геброні дійсно треба буде довше відпочити. А то цей жидівський пес здохне мені на дорозі. Дай наказ, щоб придали до ходи. Бо заставлю йти тріюмфальним кроком. Лізете, як заспані воші!
Центуріон знову рушив наперед, а вояки, лаючись про себе, вишиковувалися за ним. Тепер уже відділ не розтягався, бо погрозою іти тріюмфальним кроком за такої спеки не можна було нехтувати. А вояки знали свого центуріона: він не кидав погроз на вітер. Відділ сунув далі. В’язень знову безвладно лежав у своєму сідлі. Його обвислі руки вигойдувалися по обидвох сторонах віслюкової шиї, наче продовження звірячих вух.
Ціла ця виправа перестала подобатися центуріонові, хоч спочатку він узявся за неї дуже ревно. Сталося це перед кількома декадами в Кесарії, коли його покликав до себе префект Павло Ліґурцій. Заклик був вояцький, пильний, і Ґней Рутен тоді здивувався. Він знав Ліґурція, що той ніколи не квапився. Префект приняв його в лазні, вигідно розлігшись на м’яких загортках після партянської купелі. Не випростуючи руки, лише кивнув головою в напрямку стола:
— Візьми й читай!
На столі лежала писальна табличка, стара, обтовчена табличка, подряпана од частого вжитку. Таких табличок вживали найбільше по крамницях. Але дуже виписаним і рівним письмом на ній стояло: «Іродіон, лев пустелі, римським шакалам. Залишіть цю землю й нарід! За морем маєте свого досить. Інакше зроблю вам усім те, що одному цьому з вас. Я сказав».