— Розумієш? — запитався префект.
— Коли маю вирушити? — лише коротко перепитався Ґней Рутен.
Префектове обличчя роз’яснилося. Він любив Ґнея Рутена й довіряв йому найбільше з усіх своїх центуріонів, як взагалі цінили галів у римських леґіях тої доби. Від Цезаревих часів почало їх у римському війську прибувати. Це були найкращі вояки, особливо як з дитячих літ одержали виховання в Римі і потому служили в провінційних леґіях. Окремим же довір’ям тішилися найвірніші з вірних: рутени від Ґарумни. Префект знав, кого треба закликати. І тепер поволі почав розказувати центуріонові історію писальної таблички.
Палестинсько-ідумейські кордони ніколи не були безпечні від нападів сусідів. Відкриті за Берсабою до пустель Сур і Сін, де блукали окремі племена кочових ідумейців, вони завжди були приманою для їхнього войовничого грабіжницького духу. Поки ще був на живу Ірод, він умів собі з ними давати раду, але його невдалий нащадок, син Архелай, більше турбувався про забезпеку власної особи проти ненависти єрусалимців, як про безпеку південних кордонів. Тому до південної пустельної країни Неґеб почали згромаджуватися всі незадоволені іродіянськими порядками, почали множитися напади й грабунки на подорожніх. Поки тими подорожніми не були римляни — ані Єрусалим, ані Кесарія ними не турбувалися. Зрештою, спочатку випадки були дрібні й на повстанні дії неподібні. Але від недавнього часу об’явився там небезпечний ватажок на ім’я Іродіон. Хто він — грек, ідумеєць чи жид — ніхто не знав. Якби займався лише грабунком, Єрусалим післав би на нього відділ ідумейської кінноти. Але він почав шарпати римлян, роблячи заскоки на Неґев аж до Юдеї й підбурюючи населення до повстання проти Архелая й римлян. Цього вже було забагато. І міру римського довготерпіння перевершила остання подія. Перед певним часом верталося до Кесарії невеличке посольство, що в одного з набатейських ватажків придбало кільканадцять рідкісних коней, призначених для кесаревої стайні в Римі. Та ані Кесарія, ані Рим не побачили ні коней, ні посольства. Десь за Берсабою перепинив Іродіон отой посольський відділ, і до Кесарії з’явився лише один вояк. Дійшовши з оповіддю аж сюди, префект замовк.
— А що сталося з рештою? — запитався Ґней Рутен, коли мовчанка простягалася, а в префекта на чолі гнівно зійшлися зморшки.
— Усіх закопали живцем! — одповів префект, не дивлячись на центуріона. — Але одного з них — ти знаєш ветерана Альтуса — післав нам Іродіон з цією нахабною епістолею! Та наперед позбавив його мужньої сили. Зрештою Альтусові це вже не вадить! — докінчав похмуро Лігурцій. А на запитливий Рутенів погляд додав: — Учора доніс цю нахабність з єрусалимською ескортою, а сьогодні настромився на меч!
Центуріон знав Альтуса, як його знала вся кесарійська залога. Заслужений ветеран, найвищий вояк своєї леґії, її аквіліфер — орлоносець — він був останнім часом у прокураторовій варті в Кесарії і придбав собі за миру славу тим, що міг перепити кожного вояка східніх леґій. Ґней Рутен добре розумів, що після того, що зробив Альтусові Іродіон, леґіонерові не можливо було бути ані аквіліфером, ані навіть вояком. З такої ганьби єдиним виходом залишалася добровільна вояцька смерть. Але цю смерть треба було помстити! І він лише коротко відповів префектові:
— Я помщу його, пане!..
Обговорили всі подробиці виправи, і через кілька днів Ґней Рутен вирушив із Кесарії до Аскалона морем. Морську путь вибрали навмисне, щоб чутка про виправу не випередила самої виправи. Тут у Сирії, й особливо в Палестині, набралися римляни сумного досвіду, що справи поширювалися несподівано швидко й ніяк не можна було довідатися, як і через кого це робилося. Лише з Аскалона подався відділ до околиць Берсаби суходолом.
Було це складне завдання шукати в цій пустельно-безлюдній місцевості слідів повстанчого ворожого загону. Тим більше, що не приходилося сподіватися прихильности з боку цього населення. Але крім свого відділу центуріон мав ще інших, більше надійних помічників. У тороках сідла мав він приховану не одну сотню срібних цезариків, що за ними був такий великий попит на всьому Сході. А в своєму поясі ще й кількадесять золотих монет з профілем славетної цариці Клеопатри. Хто б не піддався цезарикам, напевно скапітулював би перед єгипетською царицею. Коли треба було досягнути чогось — Рим не скупився ні на зброю, ні на гроші. А тут ці останні більше заважили, ніж мечі невеличкого відділу. Бо, дійсно, не минуло й двох декад, як Іродіон був у римських руках: спритний Ніґріл блискучо перевів цілу справу, й відділ не зазнав жадної втрати. І коли тепер Ґней Рутен згадував про те, як це сталося, то властиво й не дуже радів із такої легкости, що з нею виконав наказ. Воякові не годиться мати до діла зі зрадою і зрадниками…