— От тобі й маєш! Говориш немовби й не римський ветеран, Ніґріле. Хіба ж не знаєш, навіщо ми його потребуємо в Кесарії?
Вони знов прийшли до центуріонового місця відпочинку, й Ґней Рутен сів на попону, спершись плечима об стовбур. Йому чогось перехотілося спати. Чи виною тому був прохід, чи настирливе місячне світло, але хотілося ще поговорити, й він запросив Ніґріла трохи залишитися. Ніґріл умостився навпроти, центуріон витяг з сідельного тороку свою власну баклажку, плеснуло вино й нерозріджене потекло до келиха. Ніґрілові блиснули очі й, напившись та обтершись, він уже не мовчав:
— Ти пригадав мені, пане, мою відповідальність. Але ж Іродіон може нам у дорозі й померти. Чи не краще було вертатися до Кесарії морем?
— Маєш правду, ветеране. Але як довго довелося б чекати на попутний корабель, сидячи в пристані? Та ж ми собі не замовили для повороту жадного судна. Суходолом тепер буде значно швидше. Та й розголосу нам тепер нема чого боятися. Лише треба пильно вартувати. Хто його зна, чи не має цей жид тут більше прихильників, ніж там, у пограниччі!..
— Буде виконано, пане! Ще ніколи не сталося, щоб Ніґріл заспав варту, пане! Перевірятиму кожну зміну. Але тут, мені здається, немає нам чого боятися. До Геброна прийшли ми несподівано, всі мешканці поховалися перед нами, як руді миші. Про безпеку я спокійний. Сумніваюся також, щоб і самому в’язневі пощастило звільнитися. Він цілком безсилий, і добра варта при нім. Ні, пане, не турбуйтеся. До Кесарії ми його напевно довеземо. Лише навіщо, знов запитаюся я. Бо, пробач мені, пане, досить наслужився я в леґіях, але досі не можу зрозуміти, як це ви, римляни, захочуєте панькатися з такими ось бандитами, як цей Іродіон. Ні, не можу зрозуміти! Будь здоров, пане! — І Ніґріл перехилив келих.
Ветеран давно вже не пив, утомився, зле повечеряв, і тепер центуріонове вино його розібрало. Він розбалакався. Він добре знав, що Ґней Рутен не римлянин, але ще краще знав, що назвати чужинця римлянином було не сугіршим похліблюванням. Центуріон посміхнувся:
— Якби я не знав, Ніґріле, скільки можеш витримати питва, — мабуть з тобою міг конкурувати лише покійний Альтус, — подумав би, що тебе вже обійняла виноленція. Бо що ти розумієш під паньканням?
— От те, пане, як ми тут поводимося з Іродіоном і з подібними йому. Звичайно, я знаю, що йому приправляється. Та навіщо це все?
— Щоб іншим неповадно було, Ніґріле! Сам знаєш, дивитиметься такий ось розбештаний субространець-волоцюга на розіп’ятого бандита, слухатиме його зойки і звірячий рев й раніше добре подумає, ніж захоче також сам наподоблювати його вчинки.
— Пробач мені, але я думаю, що ти помиляєшся, пане.
— От тобі й раз! Думаєш, що відстрашування є помилкою?
— Ти сказав, пане! То мабуть у Римі така смерть ще може відстрашувати ваших плебеїв од повстання й ворохобні. Але не тутешніх, не галілейців.
— Чому саме галілейців? Звідки ти знаєш, що Іродіон із Галілеї?
— Напевно не знаю, але припускаю, пане. Бо досі, хто не починав тут заколот — усе був із Галілеї. То в нас у Кесарії лише думають, що всі жиди як жиди. Але я їх пізнав добре! Ті, що з Юдеї, ті єрусалимські балакуни, вони за гроші готові й рідного батька продати ідумейцям, та ще і діда дати на добавок. Галілейці не такі. Для них гроші нічого не варті. Для них слава все. Особливо ж у галілейської молоді. Розіпнуть такого Іродіона, а через півроку співатимуть про нього пісень усі рибалки й чабани в Галілеї. А через рік об’явиться десь і наслідувач, маленький Іродіон. Вони, ті галілейці, не так бояться мук, як того, що про їхню смерть ніхто не довідається…
— Ну добре. Але все ж таки, чому ти думаєш так упевнено, що наш в’язень також із Галілеї?
— Я вже казав, пане, що юдей на таке не пішов би, щоб задиратися з римлянами. Кожен тутешній ворохобник походить лише з Галілеї.
Центуріон не сперечався. Щось справді було правдивого в цім погляді на палестинські речі досвідченого ветерана східніх леґій. Щось більшого від простого небажання волочитися пісками пустельних доріг із в’язнем. Але хотів ще довідатися про щось:
— Почекай, ветеране! Здається, що ти, дійсно, маєш рацію. Але чому тоді, як ти сам мені розказував, стояли за часів Варових хрести з порозпинаними бунтівниками від Кесарії до Птолемаїди. Помогли тоді!
— Помогли, пане, але не страх хрестів. Юдея тоді й без хрестів тремтіла. А в Галілеї мала вчинок не кара, а лише те, що просто винищено всіх бунтівників. Так як зробив Вар із Сефорісом.