— А що ти зробив би, наприклад, з таким Іродіоном?
— Для Іродіона, пане, — зі спокійною річевістю почав по короткій надумі Ніґріл, — я пропонував би таке: як-но тільки ми його захопили, — зробити йому те, що він зробив, пане, моєму другові Альтусові. А після віддати його тирункулям-молодикам, щоб над ним позбиткувалися. Хай привчаються не бути бабами. А коли би від нього залишилося лише дрантя, — закопати його десь у долинці, щоб не смерділо. Не люблю смороду!
Центуріон змушено засміявся. Ніґріл починав йому бути неприємним. Варвар таки завше варвар. У суді й карі все вважатиме лише акт помсти, й ніколи йому не піднестися до поняття римського права про вину й кару… І, щоб позбутися вже балакучого ветерана, Ґней Рутен потягнувся й позіхнув:
— Забалакалися ми, ветеране! Чи не час для перевірки варти?
Ніґріл устав, засалютував і подався до середини левади.
Центуріон почав знова умощуватися на ложі, примощуючи під голову сідло. Над околицею стояв повний місяць. До рідкого брехоту гебронських псів домішувалося тягле переспівування вартових: «чату-у-й, варт-у-й!» Під смоківницею гупав часом копитом прив’язаний центуріонів кінь.
І Ґней Рутен не спам’ятався, як заснув. І зараз же був геть із цієї палестинської винниці, був уже тисячі миль далеко, на призабутих гаруменських берегах. Лежав на леваді у колисці, під вітистою морвою, а над ним схилялася мати з тяглим заспівом гальської думи про хоробрих і чеснотливих мужів, що не знають зради, підступу і східньої безчесної смерти…
Поволі, поволеньки розплющував Іродіон очі. Сяйво повного місяця вдерлося до них болючим вістрям. Кілька разів глипнув, щоб звикнути, й почав обережно обертати голову, роздивляючись довкола. Коли його приволікли сюди ввечері, не мав на це можливости. Байдужим від спеки й утоми був цілий світ, і зайвою припадала свідомість. Тепер нерухомість відпочинку і прохолода ночі зробили своє і знов привернули охоту до оточення. Але ворухнутися не міг, бо відчув, як затерпли зв’язані руки й ноги. Перед собою бачив отвір дверей, коло них дві нерухомі постаті вартових, вправо й уліво самі амфори. Так, звичайне виноградне юдейське гнітило. Стіни, як звичайно в усіх таких гнітилах, не досягають до стріхи. Через них вигідно втікати. Майнути б так через садки й левади! На схід, все на схід, до недалеких Юдейських гір. А там його можуть шукати всі леґіони Риму. Бо він пізнав увечері, що це Геброн. Старе Давидове місто, що завжди давало притулок цьому цареві-блукареві, як і багатьом іншим утікачам. Давало! А тепер лежить він, спутаний, наче баран на жертву, серед цього міста колишніх вольностей, римською чужинною жертвою… Хай!..
Увесь час, усю дорогу від Берсаби, відганяв від себе Іродіон думки про втечу. Ні, мабуть, їх навіть не було в спорожненій утомленій свідомості. Досить уже намордувався й навоювався! Скінчити на хресті не сугірше, ніж померти в якійсь пограничній печері загнаним звірем. Хай же тепер кати як захочуть поводяться з ним, хай везуть куди хотять! Для чого ще намагатися?.. І лише тепер, відкривши очі й побачивши себе самотнім серед гнітила, сама собою вдерлася у свідомість думка про можливість утечі й повороту до старого життя. Але блимнула і знов загасла… Хай!..
Всю дорогу від Берсаби до Геброна його серце палало ненавистю. Була вона дошкульніша від демонських стріл пустелі, сушила, пекла й палила, як Ваалова піч. Спалювала того, хто ненавидів. О, якби можна було скерувати її полум’я на ненавидимих! На тих, що ніколи, або лише іноді, та й то лише, щоб полоскотати власну затерплість, зойкам і стогону відчиняють двері душ своїх. На тих, що для них увесь розпач і одчай народу виливаються лише в словах марних зідхань: «Ах, коли ж, нарешті, прийде до нас Месія? Коли з’явиться Самсон, щоб міцною рукою зломити міць гнобителів наших? Коли прийде Ґедеон, щоб нарешті визволити нас? Куди поділися відважні Макабеї?..» Ах, на них, на них би мала впасти ця палаюча ненависть!
Довкола панувала тиша. Не озивалися вже й пси, замовкли й вартові, не чути було навіть і шелесту листя. Від такої тиші ще прудкіше розбіглися думки, і гнітило наповнилося нестерпними пристрастями життя. Іродіон шарпнув собою. Тонкі ремінці на руках і ногах нагадали себе різким болем. Іродіон шарпнувся ще міцніше, і в напруженій тишині йому здалося, що шарудіння було чути аж до Геброна. Але вартові при вході так само непорушно повертали до нього свої спини. Ах, помочі, помочі! Але від кого і як? Від цих гебронських, що, мабуть, від одного лиш погляду на римських посіпак розбіглися на всі боки злодійкуватими шакалами. Від цих гебронських, братів тих із Берсаби, які стокроть присягали йому на вірність, але продали за шеляг зломаний, за ас витертий, за грошик негодящий. Продали, як теля різникові, як вола на жертву, як козла на відпущення гріхів! Віл знає господаря свого, а осел — яслі свого пана, лелека знає гніздо своє, а ластівка — час прилету свого, лише вони не знають, кому служити й до чийого дому нести вірність свою! Раби! Раби з серцями дерев’яними, зором каламутним, ходою шакалів і з намірами дитячих злодіїв-гієн! Плем’я останніх упідлених слуг, слуг найбруднішої роботи! Ні, не люди, а осли! Осли, що ревуть, але все-таки йдуть, куди жене їх злібний погонич — тверде серце їх! Упираються, але йдуть і доносять накладений на них непосильний тягар неволі!.. Прикласти ж їм ще вантажу! Бити їх так, щоб шкура відставала від сухих костей, щоб тріщали й ламалися ребра! Тоді, може, завиють голосніше, загикають протягліше й упруться раз назавше! Серед необрізанців тіла живуть, а в самих серце необрізане! Мохом воно обросло б їм, цвіллю обволіклося б їхнє сумління, якби повсякчасно не гукати до них, не ворушити, не ломити костей їхній байдужості!..