— А хто нам повірить? Засміють. Скажуть — начиталися шпигунських книжок, от і вигадуєте різні нісенітниці. Скрізь шпигуни ввижаються.
— Чого не повірять? А записка. Ти ж сам казав…
— Ми ж її віддали Макогонові. А той, напевне, спалив записку.
— Хай і так. Його викличуть, і він не викрутиться. Ми в очі йому все скажемо.
— Наставляй кишеню. Так він тобі і скаже.
— Навіщо ти віддав записку? — дорікнув Вітя.
— Та в тім і справа, що я оце тільки зараз зміркував, хто вони такі.
— Як же бути?
— Поки що треба стежити. Довідаємось, де вони збираються, хто ще з ними разом. Коли перевіримо, взнаємо більше, — тоді й повідомимо куди слід. Тільки, гляди, нікому про це, нікому анітелень.
— Не маленький. Розумію, але…
— Завжди в тебе, Вітько, «але» та «але»!
— Не перебивай, а краще вислухай. Вчора ще дужче припікало, ніж сьогодні, а Півень у валянках вийшов. Ну який же з нього шпигун?
— Звідки ти взяв, що він шпигун?
— Сам казав.
— Я? Ніколи не казав. І не думав. І як ти слухаєш? У Матвійовича були палаци, маєтки, слуги, а під час революції все забрали. Ясно? От він і незадоволений Радянською владою. Хоче повернути старий лад, щоб знову був цар, щоб знову заволодіти своїми багатствами. Матвійович не шпигун, а… монархіст!
— Про що ти, Альошко, говориш? Від монархістів давно і сліду немає.
— І сліду немає? Приходь до нас, я дам тобі журнал «Новое время», там надруковано спогади Любимова, сина царського губернатора; після революції їхня родина емігрувала в Париж. Він пише, що за кордоном багато всіляких білогвардійських організацій. Свої газети видають і навіть є якийсь Кирило Володимирович. Російським царем себе називає. А ти кажеш, монархістів немає.
— Все одно, — не згоджувався Вітя. — Вони шпигуни і збирають дані для іноземних розвідок. Я про це навіть читав десь. Не думай, що лише ти один читаєш.
— Не будемо сперечатись, — примирливо сказав Альоша. — Ти згоден, що за Півнем та Макогоном треба стежити, вивести їх на чисту воду?
— Важко… — зітхнув Вітя. — Це тобі не голи забивати.
— Звичайно, важко, — погодився Альоша. — За Матвійовичем я можу стежити. Ми ж сусіди… А ось до Макогона щодня доведеться їздити…
— Боюся, що нам удвох не справитись. Когось би ще… Барабаш непоганий хлопець… Гальперін… Коля може допомогти.
— Віденко?
— Еге ж, він. Чого ти дивуєшся?
— Обійдемось без нього, — насупився Альоша. — Нікчема… Як він сьогодні на воротах стояв! Нам, може, життям доведеться ризикувати, а він…
— Я просто так. Не хочеш, не треба. Та й коли багато хлопців, то хто-небудь ще роздзвонить. Знаєш, Альошо, поїдемо до тебе або до мене і все обміркуємо.
— Давай до мене: у вас Оля, бабуся, а в мене нікого. Мама на роботі. Ніхто не заважатиме.
Вони не встигли вийти із скверу.
— Стій! — схопив Вітя Альошу за рукав. — Бачиш, Макогон? Он він, он! На тому боці. В блакитній тенісці і солом'яному брилі.
— Ага, бачу.
— Альошо, бери мій велосипед, а я за ним.
— Чому ти? Давай разом.
— Я за ним, а ти їдь додому, стеж за Матвійовичем.
Доводи приятеля були цілком слушні, і Альоша більше не заперечував.
— На, — простягнув він світлозахисні окуляри. — Надінь. Так краще. Маскування.
Макогон зайшов у трамвай, що саме зупинився. Вітя, не звертаючи уваги на автомобілі, що сновигали туди й сюди, перебіг через дорогу і, розштовхавши чергу, скочив у задній вагон.
— Ох і діти зараз пішли, — поскаржилась літня жінка, звертаючись до інших пасажирів. — Піонер, певно. Чого їх тільки навчають? Мало того, що без черги, так іще й штовхнув мене.
— Пробачте, я не хотів, — тихо сказав Вітя, побоюючись, що в цьому вагоні Макогон.
— Ввічливий став! — підхопила кондукторка. — Вони ладні цілими днями кататись. Через нього, може, зайнята людина лишилась…
— Зрозумійте, ніколи мені, — пояснював Вітя. — Дідусь захворів. За ліками я…
Пасажири в переповненому трамваї розділилися на два табори. Одні захищали хлопця, інші — осуджували.
«Спробую пролізти до виходу, — вирішив Вітя. — Щось його не видно. Певно, в передньому вагоні… Візьме та й вийде на першій же зупинці, а я залишусь». Працюючи ліктями, він насилу протискувався вперед.
— Обережніше! — пролунало над його головою.
— Пробачте, я… — підвів очі Вітя і запнувся… Перед ним стояв Макогон.
— Чи ба! Оце так зустріч! — Похмуре обличчя Макогона розпливлося в усмішці. —Недарма кажуть — світ тісний. Далеко зібрався? А приятель де?
— Я… я… — силкувався Вітя зібратись з думками.