— Я… я… — почав було хазяїн.
— Переді мною виправдуватись нема чого. В міліції будеш виправдуватись, — урвав Макогон. — Наші всі зібрались?
— Поки що один Сергій Олександрович… Поніманського і Шкарбуна ще немає.
— Чого ж ми тут стоїмо? Ану лишень, веди в свої хороми.
Тетеря старанно витер ноги об підстілку, його покоробило, що Макогон і не подумав витерти свої черевики, на яких товстим шаром лежала пилюка, але стримався і промовчав. Довгий коридор був засланий червоною килимовою доріжкою. Побачивши кілька пофарбованих білою олійною фарбою дверей, Макогон нерішуче зупинився.
— Куди нам?
Тетеря запобігливо вхопився за ручку.
— От сюди, сюди, будь ласка.
Велику квадратну кімнату щедро заливало сонце. Вітер ліниво ворушив тюлеві завіски. По саме нікуди набита різностильними меблями кімната нагадувала комісійний магазин. Чого тут тільки не було! І старомодний, громіздкий, мореного дуба буфет, і новісінький сервант, весь заставлений порцеляновими та фаянсовими дрібничками, і пузатий комод з карельської берези, на якому примостилася гіпсова копилка — грубо розмальована кішка. На стіні висів гобелен з тройкою, що мчала, підхльоскувана хвацьким ямщиком. Блищав полірований журнальний столик, над яким височів торшер. Зі стелі звисала непомірно велика люстра з безліччю гранчастих скляних підвісків. В кутку стояли поруч тахта з півдюжиною подушок і заслане серветками піаніно.
— Граєш? — кивнув головою Макогон на піаніно.
— Одним пальцем чижик-пижик…
— А дружина?
— Пил стирає… Купили випадково. Сусід під'їжджав, продав дуже дешево… Хай стоїть, їсти не просить. Здасться на чорний день.
Тетерю дратувало, що Макогон з оцінюючим виглядом, ніби купуючи, розглядав кожну річ. «Навіщо згодився, щоб у мене збирались? — дорікав він собі. — Приходять, грязюки наносять, з безглуздими запитаннями лізуть! Яке кому діло, граю я чи не граю?! Я ж його не питаю, нащо влаштувався провідником? Не тицяю пальцем на зацеровані штани та злинялий китель… А грошенят більш ніж у мене разів у три…»
Макогон підняв кришку піаніно.
— «Біккер»… Цінна марка.
— Не «Біккер», а «Беккер», — сердито виправив Тетеря і розсунув важкі портьєри, що закривали вхід до сусідньої кімнати.
— Скільки можна на тебе чекати? — напустився Чернушкін, побачивши Макогона. — Домовилися на дев'яту, а зараз? — він глянув на золотого годинника. — Дивись! Пів на десяту.
— Я тут з восьмої години тиняюсь… Та чого це ти напосівся? Я щойно з поїзда, навіть переодягтися не встиг… Скажи краще, що скоїлось. І де всі інші?
— Зажди, не поспішай. Зараз про все дізнаєшся… Тетеря, чи не знайдеться в тебе склянки води?
— І для мене прихопи скляночку! — крикнув навздогін Макогон.
Тільки-но Тетеря зник за портьєрами, Чернушкін тихо сказав:
— Не хотів при ньому говорити, але справи, здається, кепські.
— Що таке? — ввібрав голову в плечі Макогон.
— На фабриці ревізія. Добре, коли з іншої причини, але боюся, що… — Він замовк, почувши кроки. Увійшли Тетеря, Шкарбун та Поніманський.
Шкарбун — гладкий чоловік з ледь-ледь зачепленим віспою червоним обличчям, важко плюхнувся на стілець.
— Здоровий ти, Гнате Онупрійовичу, — позаздрив Макогон. — Тобі боксером треба бути чи принаймні борцем… Пудів вісім є?
— Не знаю… Не важився, — прогудів басом Шкарбун.
— Гнат, коли розходиться, звалить собі на плечі рулон драпу, кілограмів на сто, і тільки сопе, — сказав Поніманський, пригладжуючи синяво-чорне волосся. — А вже ж дід, онуки бігають…
— Мені о дванадцятій на роботу, — урвав Чернушкін. — Ну, хто з вас до ладу розповість? Давай ти, Михайле.
— З чого почати? — граючись запальничкою, замислився Поніманський. — Так от: в п'ятницю двадцятого числа прибігає до мене наш вельмишановний Петро Борисович… Схвильований, очі невеселі, я б сказав, навіть засмучені, — явно милуючись своїм красномовством, Поніманський зиркнув на пригніченого Тетерю, — і відразу виливає мені на голову цебер холодної води: директор нашої фабрики викликав його до кабінету і познайомив з трьома досить симпатичними громадянами, професія яких, гай-гай, виявилася зовсім несимпатичною. Це були, на превеликий жаль мого друга, ревізори. Ці скрупульозні люди відразу ж забрали всю документацію і, не гаючи ні хвилини, почали вишукувати, як мені здається, маленькі пустощі нашого шановного хазяїна. Не забули вони і нашого мужнього Шкарбуна… Зацікавились і діяльністю вашого покірного слуги. — Він церемонно вклонився.