— Сліди напилка або наждакового паперу. Більше я нічого не бачу, — спантеличено відповів Якименко.
— Так, але чому, на вашу думку, Збаращенко очистив від іржі лиш одну пластинку?
— Очевидно, інші не встиг.
— А чи не здається вам, що на пластинці був якийсь напис і його навмисне знищили?
— Товаришу підполковник, ви вважаєте, що цей чемодан не Збаращенка?
— Поки що не можу твердити, але, відверто кажучи, мені відразу не сподобалось, що вирвано шматочок в газеті, де була адреса, а тут ще ця пластинка. По-моєму, на ній були ініціали власника.
— Авжеж, — згодився Якименко. — Бувають люди, які люблять позначати свої речі.
Так от, Іване Івановичу, тільки-но приїдемо в управління, відправте чемодан на експертизу. Хай спробують встановити, що було видряпано на пластинці.
Годинник показував початок шостої, коли
Луговий і Якименко вийшли з вокзалу. Простора площа в цю ранню пору була порожньою і виглядала якось особливо урочисто. Незвичну для вокзалу тишу порушував лише гомін пташок, що злетілись до фонтану пити воду. Андрій Остапович розбудив задрімалого за рулем сержанта і коротко наказав:
— На Загорську!
ЦЕ СХОЖЕ НА ПРИНАДУ
Двері відчинила літня хвороблива жінка з припухлими від сну очима.
— Тут живе Збаращенко Костянтин Іванович? — спитав Луговий.
— Так, але сина немає вдома. Кость на нічній зміні. А що трапилось? — збентежилась вона, переводячи погляд то на Якименка, то на Лугового.
— Дозвольте до вас, на сходах якось незручно говорити.
— Будь ласка.
Луговий і Якименко ступили в невелику, скромно обставлену кімнату.
— Ми з міського управління міліції, — сказав Андрій Остапович і показав посвідчення.
Жінка схопилася за серце і поволі опустилась на стілець.
— Що ж він, негідник, знову накоїв? Адже слово давав. Присягався… Все, каже, мамо, зрозумів я…
— Ви передчасно турбуєтесь. Ми приїхали уточнити ряд питань. Розкажіть, будь ласка, як останнім часом ваш син поводиться, з ким товаришує, хто в нього буває.
— Я по правді все скажу, — трохи заспокоївшись, стиха почала жінка, — старі дружки, які до тюрми його довели, до нас не ходять. Може, він з ними десь і зустрічається… Поручитись за це не можу, хоч він і рідний мені син. Пізніше десятої, коли він од роботи вільний, додому не приходить. До горілки не прикладається… — вона схлипнула. — А я вже так раділа, так раділа… Ганно, кажу собі, пішов твій син вірним шляхом… А тут ви… Я ж розумію — неспроста… Виходить, щось є, хоч ви мене і заспокоюєте… До бібліотеки записався, книжки почав брати. Навіть мені вголос читає… Всю зарплатню до копійки приносить. На день народження оцю кофточку, що на мені, купив… Та що я все це кажу? Вам, мабуть, ні до чого…
— Ганно Максимівно, ви не пригадаєте, де ваш син був у ніч з одинадцятого на дванадцяте липня?
— Як це де був? Удома.
— А чому ви так упевнено заявляєте? — втрутився Якименко, — що саме з одинадцятого на дванадцяте син був удома? Чого вам запам'яталося якраз це число?
— Як же мені не пам'ятати? Одинадцятого липня мій день народження. Бачу, ви сумніваєтесь.
Вона дістала з шафи свій паспорт і простягнула Якименкові.
— Так, справді. Одинадцятого липня день вашого народження.
— Особливих гостей у нас не було. Прийшла сестра з чоловіком, Кость та я. Посиділи, наливочки випили… Кость ще взявся збігати по таксі, коли дощ почався, та я відговорила. Вони в нас ночували.
— А вчора що він робив? — спитав Луговий.
— Вранці допоміг мені принести овочі з базару, а потім каже: «Мамо, мені треба на завод. Недільник у нас». Приїхав годині о шостій, пообідав і ліг спати. Йому ж на нічну зміну, виспатись треба було.
Андрій Остапович якимсь шостим чуттям вірив, що Ганна Максимівна каже правду, і вже майже був переконаний, що Збаращенко не має ніякого відношення ні до крадіжки ратину, ні до нападу на Щербину. Хоч факти були проти нього. Збаращенко судився, мешкає на тій самій вулиці, де вчинено злочин, па його ім'я в камеру схову здано чемодан, в якому виявився ратин, і не який-небудь, а саме такого кольору, як кинутий злочинцями.
Але ж надто вже нарочито все виглядає: і передбачливо видертий клаптик з адресою, і підпиляна пластинка на чемодані, і надзвичайна обізнаність автора анонімки, особливо те, що він сам бачив у Збаращенка вогнестрільну зброю. Все це мимоволі створювало враження, що анонімник передбачив кожну дрібницю, щоб примусити повірити його листові.