— Мені здається, не слід обмежуватися лише будинком номер вісім. У дворі ще два чотириповерхових будинки; проїхати до них з вулиці автомашиною неможливо: подвір'я перекопане ровом. Крім того, треба обов'язково перевірити будинки десять і шість, бо злочинці могли навмисне зупинитися біля іншого номера, щоб не привертати до себе уваги. Оце, власне кажучи, і все.
— Згоден з вашими доповненнями. Завдання зрозуміле, товаришу Якименко?
— Так точно.
— Ви, Андрію Остаповичу, постарайтесь встановити повний номер автомашини і прізвище власника. А найголовніше — якомога швидше з'ясуйте, звідки вкрадено ратин. Тут, гадаю, два варіанти: шахраї орудують на одній із швейних фабрик, кравецьких ательє, баз… Можливо також інше: тканину вкрадено з магазину або складу. Поки що задача з багатьма невідомими… Ясно одне: злочинці небезпечні, не новачки. Праці попереду, передчуваю, немало… А тепер, коли запитань немає, — за працю…
Дощ уже вщух. Сірі клапті хмар квапливо бігли на захід, ніби злякалися сонця, що висунуло рожеве обличчя з-за ламкого обрію. Перевалюючись і туркочучи, бродили в калюжах голуби. Біля них, задерикувато цвірінькаючи, стрибали горобці. Зашурхотів шинами перший тролейбус. Йому навздогінці помчав хлібний фургон. Десь заскреготів на стиках рейок трамвай. З'явилися перехожі. Місто прокидалось.
ДЕ Ж БАБЧЕНКО?
«Победа» летіла заснулими вулицями, час від часу міняючи напрямок. Стрілка спідометра не спускалася нижче за 80 кілометрів, і машина жалібно поскрипувала на поворотах.
Чубатий парубок в строкатій сорочці з короткими рукавами, нахилившись уперед, вчепився в рульове колесо. На вкритих татуїровкою засмаглих руках напружилися м’язи. Сигарета погасла, та він не помічав цього, і перекидав її з одного куточка рота в другий.
— Пригальмуй, Жоро, — хрипким від хвилювання голосом наказав чоловік, що сидів поруч з ним.
— Навіщо, Сергію Олександровичу?
— Тобі сказано?!
Машина зупинилась. Той, кого назвали Сергієм Олександровичем, обережно прочинив дверцята і, притримуючи їх, став дослухатись.
— Ну, слава богу, — полегшено зітхнув він. — Начебто утекли… ось тільки Яшко…
— За нього не турбуйтесь. Яків Архипович викрутиться.
— Яшко дурень, — почулося з заднього сидіння, — він же ближче за мене стояв до машини. Вскочив би, як я, і все гаразд. А то дременув сам не знає куди.
— Ти, Тетеря, баки не забивай, — із злістю обірвав його Сергій Олександрович. — Якого дідька стріляв?
— Розумієте, так трапилось… Адже ж він був уже на моторі… І у нього наган…
— «Адже! Адже! Наган, наган!..» А може, ти й маєш рацію… Коли б не ти його, то він би нас… Ну, досить. Що з воза впало, те пропало. Давай сюди пістолет. У мене буде надійніше…
Тетеря поквапно простягнув невеликий нікельований браунінг.
— Де дістав?
— Це Поніманського…
— Гаразд… Жоро, рушай потихеньку… Тут недалеко живе один мій хороший знайомий. Заїдемо до нього. Переждемо… Держи прямо… Так… Праворуч. Бачиш аптеку? Зупинись тут. Я заскочу, дізнаюсь, чи можна в нього пересидіти.
Він зник у підворітті. Діставши пачку сигарет, Жора запропонував Тетері.
— Дякую, не бавлюсь, — відмовився той. — Вже давно кинув. Лікарі заборонили. Легені у мене слабі та й серце щось підводить…
— Не вір цим коновалам. Їм когось треба лікувати, от і вигадують різні болячки. Скільки живу, жодного разу до лікарні не ходив… Коли почуваю себе погано, перехилю скляночку-другу горілки з перцем — і все як рукою зніме. Гарний засіб… Так що плюнь на все. На, закури…
— Ні, не буду.
— Горілку п'єш?
— Інколи, трошки… на свята або на іменинах.
— Ні-і, нашому брату без неї не можна. Я, як на діло йду, менше як півлітра не закладаю… От сьогодні бахнув… Гляди, не проговорись Чернушкіну.
— Якому Чернушкіну?
— Як то якому? Сергію Олександровичу. Ти що, недавно з ним знюхався?
— З півроку.
— І прізвища досі не знаєш?
— Не знаю. З ним більше Мишко Поніманський діло має. Для чого мені його прізвище?
— А до цього де крутив?
— Як це крутив? — не зрозумів Тетеря. — До цього працював комірником ательє мод.
— Та ні, я зовсім не про це! Не розумієш чи дурником прикидаєшся. З якого часу ліві гроші наживаєш?
— А-а!.. Бувало, звичайно… Але більше так… дрібниці всякі… Домочок, розумієш, будував… Грошенята потрібні були… До зарізу…
— Воно, звичайно… Без грошей людина — тьху, раз плюнути. Нуль без палички… Щось Сергій Олександрович пропав надовго… Чи не трапилось чого?