Ганна Єгорівна не знала, вірити їй чи не вірити. Давно вже вона не чула від чоловіка таких слів. Боязко, куточками вуст вона усміхнулась і несміло простягла руку. Побачивши, що батьки помирилися, Володя повеселішав і швиденько вмився. Лиш почервонілі повіки нагадували про недавні переживання.
— Тату, правда, ти з мамою більше не лаятимешся? Ти купиш їй путівку?
— А як же інакше?
— Тоді я на репетицію… Вже спізнююсь.
— Візьми таксі. На, — Бабченко сунув Володі в кишеньку сорочки три карбованці.
Володя стрімголов вилетів на вулицю і побіг до найближчої стоянки таксі, йому пощастило: незабаром підійшла «Волга».
— Мені в бік університету, — попросив Володя, сідаючи в машину.
— Ти, хлопче, скажи конкретно, — незадоволено буркнув шофер.
— Я забув вулицю, так знаю, наочно… Тільки-но під'їдемо до університету, я покажу…
— Університет. Тепер куди? — спитав шофер.
— Біля аптеки поверніть за ріг і там, будь ласка, зупиніться. Я на хвилинку, а потім поїдемо далі.
Шофер недовірливо зиркнув.
— Та ви, дядю, не бійтесь, я не втечу. От гроші. — Володя поклав на сидіння три карбованці.
Альоша, що саме грав в пінг-понг, помітив Володю і побіг йому назустріч.
— Дзвонив Дімка! Вони всі зібралися в Макогона. Ідемо зі мною. В мене таксі, — випалив Володя.
— Заскочимо за Вітею?
— Авжеж.
Перукарня була зачинена. Віті ніде не було видно. Володя запропонував поїхати до нього додому.
— А якщо його немає, — заперечив Альоша. — Певно, пішов за перукарем, а ми лише час згаємо. Обійдемось без нього.
Не доїхавши квартал до Загорської, хлопці зупинили таксі і розшукали Діму. Він затягнув товаришів у під'їзд і, не відводячи погляду від будинку Макогона, розповів, що за кілька хвилин до них прийшов ще якийсь чоловік.
— Голений, в білому піджаці, худорлявий… Часом не Матвійович? — звертаючись до Альоші, спитав Діма.
— Він з бородою?
— Ні.
— Виходить, не Матвійович… Гаразд, потім розберемось. Багато їх зібралось?
— Сам Макогон — раз… Хтось приїхав на таксі — два, потім товстун у чоботях, галіфе і зеленому кітелі…
— Товстун? — наморщив лоба Альоша. — Теж не знаю.
— Слідом за ним Поніманський. Його я відразу…
— Це не Поніманський! — перебив Володя. — Він поїхав у понеділок рано-вранці. Мені двірник сказав.
— Який він із себе? — спитав Альоша.
— З вусиками… Смаглявий, волосся чорне… Костюм білий, капелюх теж… І черевики білі…
— Начебто Поніманський, — погодився Альоша.
— Виходить, їх п'ятеро, — підрахував Володя, — а нас троє. Гм-м… Три на п'ять. Кепська справа. Що робити?
— Як то що? — здивувався Діма. — Стежити.
— Стежити, звичайно, стежити, це ясно, але коли вийдуть та й розійдуться в різні боки. Тоді що?.. Макогона можна не рахувати. Він од нас не втече. Але все одне нас троє, а їх четверо. Вітьку б сюди…
— Якби та якби та виросли в роті гриби, був би не рот, а цілий город, — сказав Альоша. — Відразу домовимося, хто за ким, щоб опісля не було плутанини і безладдя.
— Там видно буде! — відмахнувся Діма. — Хіба не однаково, хто за ким піде?
— Ні, ні, зажди, — зупинив Володя. — Альоша має рацію. Треба відразу обміркувати.
Несподівано виникли суперечності. Діма доводив, що йому не можна відлучатись, він повинен стежити за Макогоном.
— Ну навіщо тобі він?! — гарячкував Альоша. — Ми про того в зеленому кітелі і про останнього нічого не знаємо. Як ти потім розшукаєш їх? Ну як?!
— Чому Володі можна стежити за Поніманським, а мені не можна за Макогоном? — насупився Діма. — Давайте не будемо стежити ні за Макогоном, ні за Поніманський. І вийде дуже добре: нас троє і їх троє.
— Хіба тобі не зрозуміло, що Поніманський ватажок?
— Чому ватажок?
Альоша розгубився. Справді, чому він вважає, що Поніманський ватажок? Але за нього відповів Володя.
— Він усіх знає…
Тут уже Альоша зібрався з думками і посипав цілим шквалом доказів.
— Ти сам бачив, як він одягнений. Краще за всіх! Не те що інші! Бо керівник. Він і Макогона знає, і Матвійовича, і перукаря.
— Це нічого не значить, — не здавався Діма. — Мало хто кого знає.
— А хто їздив на вокзал? — наступав Альоша. — Поніманський! А навіщо? Скажи, навіщо?
— Звідки я знаю.
— А я знаю! Тепер мені ясно. У неділю вони всі зібралися під виглядом пасажирів у камері схову. Найзручніше для них місце, кращого й не вигадаєш. Поніманський відкрив чемодан і подав їм сигнал: у вівторок увечері прибути до Макогона…