Квітнева вулиця закрутила четвірку, підхопила й понесла. Юрась Булочка озирнувся на лікарню й помітив у високому вікні рожевий светр і чорне розкучерявлене волосся. Смагляве обличчя чорнокосої відьми наблизилось упритул до шибки, чорні очі крізь скло відбили сонце й зблиснули гаряче. Юрасик відчув, як у нього холонуть і терпнуть руки й одночасно хвиля киплячої крові м’яко набігає на потилицю.
Роззявивши рота з подивування, Юрась ніби з відстані спостерігав, як чорна лискуча волосина, яка тяглася десь із-поза шибки лікарняного вікна і кінчик якої заповзав під його власну куртку, напнулась і преболяче шарпнула його серце. Кров затопила Юрасикове обличчя, щоки запалали, він безпомічно озирнувся на маленьку журналістку та двох її друзів, які невпинно віддалялися, перемовляючись тихо і значущо, але картина ця більше не дратувала. Сердешний Юрась Булочка бачив тільки чорну волосину, яка грайливо шарпала його серце.
Журналіст провів рукою по обличчю й покрутив головою. У шибці зламався сонячний промінь, затулив лице, яке посміхалося зсередини. Дзвінкий біль у серці вгамувався, наче з того вийняли ніж, та лишилася дивна солодка порожнеча. Юрасик відступив на крок, готовий бігти кудись, утікати.
Відьма в рожевому светрі сердито насварилася на нього тонким пальчиком із червоним лакованим нігтем і самими губами промовила:
«А ти куди наладивсь? Історія ще не закінчилася».
Частина третя
ОСТАННІЙ ШАМАН
Розділ І
З ВОГНЮ — ТА Й У ПОЛУМ’Я
Життя завше прагне зіграти з тобою в хованки, як ти найменше чекаєш від нього капості.
Сонце саме сідало за обрій, коли міліційний «бобик», застрашливе рохнувши, зупинився під чорним ходом рябокінського районного СІЗО. Крізь заґратоване, запилюжене віконце машини неможливо було нічого вгледіти, але то виявилося непотрібним: двійко міліціянтів розчахнули задні дверцята «бобика», кинули в чорноту машини сердитий наказ, і звідти визирнула коротко стрижена голова, з мішками під очима, з темними тінями навколо вуст, із гарячковим рум’янцем на всю щоку, а далі — широкі плечі, прикриті чорним піджаком, і великі руки, надійно скуті наручниками.
Затриманий стрибнув на землю, важко гупнувши затяжкими для такої пори року черевиками. Один із супроводу штурхнув його в спину, і затриманий зло відгризнувся, здвигнув масивними плечима, скидаючи з себе руку в синьому строї.
Нявка й хованець, які тихенько собі сиділи на дерев’яній лавці на протилежному боці вулиці, обсипані пелюстками каштанового цвіту, не знали, куди саме возили в’язня з рябокінського районного СІЗО. Навряд чи прогулянка містом пішла на користь затриманому, в якому капловухий чорний хованець безпомильно розпізнав опиря, бо пика опирева мала такий роздратований вигляд, що хованцеве серце стискалося від нав’язливої думки: ще мить — і все полетить шкереберть…
На відміну від хованця, зеленокоса нявка, раз по раз розправляючи пелену білої, майже прозорої сорочки, спокійно міркувала над тим, що вони з товаришем робитимуть, коли опир утече-таки. Що він утече, нявка не мала жодного сумніву. Хто це бачив, щоб опир затримувався під замком на довгий час? Ні, він просто вичікує, чогось він поки що вичікує… Але час утечі вже недалечко.
Тим часом двійко міліціянтів, не обтяжені жодними підозрами, підвели затриманого до дверей будинку. Демонструючи просто злочинне недбальство, вони лінькувато про щось перемовилися, й один повернувся спиною до опиря, відчиняючи залізні двері, а другий скинув кашкет і рукавом витер спітніле чоло.
І саме тоді сталося те, чого так боявся хованець і чого по-філософському спокійно дожидала нявка. Опир гойднувся вбік, важким плечем збиваючи конвойного з ніг, а тоді буцнув другого, котрий обернувся на несподіваний звук, головою в обличчя. До нявки долинуло огидне «чвяк!» — і вона мимоволі прикрила очі…
За ту частку секунди, що нявка сиділа на лавці з заплющеними повіками, виваляний у пилюці міліціянт спромігся опанувати себе й потягся за пістолетом. Біла кобура довго не розстібувалася. Він спробував звестися з землі й злісно зиркнув на залізні двері, з яких уже давно мала б з’явитися підмога.
Та чи то збіг обставин, чи то нещаслива планида замкнули залізні двері: незважаючи на те, що переддень травневих свят і вважався, і — для декого — був робочим днем, у коридорах відділку витав святковий настрій, а працівники помалу купчилися по різних закутках і готувалися відмітити день солідарності трудящих весело й солідарно. Ніхто й не помітив, що надворі — нештатна ситуація.