Марадона перекинув ногу через сидіння й приготувався вивести мотоцикл на дорогу. Хованцю крізь вузьку хвіртку не було цього видно, але він своїм собачим нюхом прекрасно чув запах бензину, і це дратувало його. Марадона зробив рух, наче буде зачиняти хвіртку. Хованець гавкнув. Марадона заглушив двигун і зліз з мотоцикла.
— Ну, підеш?
Хованець знову завив.
— Та що тобі не так?! — схопився за голову міліціянт. Був готовий тягти пса за нашийник, навіть якщо доведеться пожертвувати й другим рукавом піджачини.
Хованець позадкував, і тоді Марадону осінило: коло місця, де вгрузли в землю кігтисті собачі лапи, виднівся ще один слід — нечіткий, а все ж помітний. Марадона присів навпочіпки.
У м’якому грунті — кругла ямка, а від неї рівчачок, наче хтось впустив ціпок на землю. Марадона нахилився до самої землі. В центрі круглої ямки відбився малюнок: малесенька голівка, круглі вушка, великі перетинчасті крила. Жодних сумнівів: то був не птах, то був лилик. Марадона пошукав якої дошки, не знайшов, тоді взяв найбільший уламок скла з розбитої шибки й обачно накрив відбиток.
І тоді Хованець перетнув двір і самостійно вийшов за хвіртку. Кошеня сполохано заметушилось, і Марадона підхопив його на руки.
…Мешканці містечка Рябокінь озиралися на чудну картину: по правому краю дороги, притискаючись до тротуару, їхав мотоцикл, а наввипередки з ним уздовж тротуару мчав великий чорний пес, висолопивши язика. Верхівець на мотоциклі незграбно пригинався до керма й вивертав голову. На шиї в нього бовваніла велика ґуля, яка час від часу змінювала форму й дико сичала. Коли мотоцикл пригальмував на перехресті, дехто з перехожих розгледів, що гуля на шиї у верхівця — не проста собі ґуля, а невідомої породи кошеня, яке кігтями намертво вчепилось у комір міліційного пошарпаного піджака.
Трійця наблизилася до двоповерхового будинку на два під’їзди, перед яким гасали й галасували діти, а на мотузках, напнутих між дерев, хляпала од вітру мокра білизна. На другому поверсі у вікно визирнула зовсім юна жінка й одразу ж зникла в кімнаті. Марадона притулив мотоцикл до дерева, відчинив двері першого під’їзду й припросив пса досередини. Хованець повагом зайшов. Кошеня по-королівському заїхало в дім на плечі міліціянта.
Коли трійця піднялася вузькими сходами на другий поверх, двері помешкання, що ліворуч, були вже відчинені, а на порозі стояла та сама жінка, яка щойно визирала у вікно. Краса жінки змусила закліпати навіть Хованця, а Марадона вкотре подивувався, як оця Василиса Прекрасна два роки тому згодилася одружитися з ним. Жінка нахилилася, почухала лобату Хованцеву голову, щось муркнула до кошеняти й гостинно відступила від дверей.
— І що це в нас сьогодні за поважні гості? — усміхнулася вона.
— Знайомся, Василинко, це Хованець. А оця малеча, якщо я правильно пригадую, називається Нявка.
— Редакція. Добрий день! — гаркнув у трубку Юрась Булочка, проклинаючи той день, коли редактор відділу новин газети «Речовий доказ» Вальтер Тадейович, щасливо усміхнений, привів до кімнати сивовусого у синьому комбінезоні з мотком білого дроту і картонною коробкою в руках. Рівно за півгодини на Юрасиковому столі з’явився чорний кнопковий телефон, а сам Юрась був підвищений у ранзі до відповідального за стосунки з громадськістю.
Вже на другий день по тому, як у вихідних даних газети з’явився новий номер із закличним текстом «телефон швидкого реагування», київська громадськість виявила неабияку моторність. Телефонний бренькіт не вщухав, Юрасик знайшов дві сивих волосини у себе на скроні, зірвав голос і двічі вдома по телефону відповідав: «Редакція. Добрий день!»
— Ю-ра-си-ку, привіт! — замість гласу активної громадськості почувся швидкий говір старшої колеги — Ліни Оверченко. Заслана у Закарпаття вивідувати таємниці митниці, через буревій вона не змогла виїхати назад і вже третій день дзвонила щодня й бадьоро сповіщала, що завтра обов’язково обіцяють розчистити дороги від повалених дерев.
— Як ти? — спитав Юрась Булочка, розслабляючись.