— Кут?
— Душу, — пояснив Мічилла. — Духи навчать тебе, і як лікувати, і як передбачувати майбутнє. Хіба ти не цього хотів?
— Ну, я цікавився… Знаєш, етнографічні подробиці… Взагалі люблю етнографію, можна сказати, найцікавіша наука…
Мічилла втаємничено посміхнувся. Сивий учень шамана не був готовий до фізичних страждань і не відав, що цими стражданнями не обмежиться — буде ще біль душевний, може, стократ гірший. А потім прийде непам’ять, і буде він, наче новонароджений, який заново мусить вчитися ходити, запам’ятовувати слова людської мови, пізнавати власне тіло, яке здатне на значно більше, ніж він гадав досі.
— І духи, — спитав сивий, — полонять мою душу? І це вже буде не моя душа?
Мічилла засміявся.
— Ойун керує духами, він не стає їхнім знаряддям.
— А чиїм?
— Тільки Тангара — Великий Небесний Бог — має владу над кут. Тільки перед ним ойун звітуватиме за свої праведні й неправедні вчинки. Бо ойун не вмирає — він відлітає у верхній світ. І, якщо треба, знову може повернутися до людей.
— Якщо треба — це коли? — зацікавлено спитав сивий, який запам’ятовував кожне слово молодого якутського шамана.
— Наприклад, помститися… А раптом ти захочеш помститися?
— Отим, що за дверима?
Перед внутрішнім зором сивого в’язня постало сіре обличчя з безбарвними очима.
— Ні, це дрібнота, завжди шукай собі гідного супротивника.
У глибині коридору загрюкало, звук глухо пробився крізь двері, хтось із наглядачів рвонув на грюк, затупотів важкими чоботами. Потім долинув роздратований голос, але на нього ніхто не відзивався — чи то відгукнувся дуже тихо. Сивий наблизився до дверей, приклав вухо до стулки (холодна бляха обпекла шкіру), але нічого не зміг більше вловити. Повернувся до товариша.
— Нічого не чути.
Мічилла стенув плечима.
— Отой високий, пам’ятаєш? Котрого з останнім етапом привезли… Пам’ятаєш, у нього ще така страшна виразка на нозі відкрилася, але потім сама собою якось затяглася?.. Він сьогодні упав — знепритомнів. Може, то тепер його в лікарню забиратимуть…
Так, подумав сивий, не здивований обізнаністю шамана, тепер уже точно забиратимуть. Лікарня — одна на дві зони, в їхній якраз і нема, тож, коли він, психотерапевт за освітою, що був тут ніби за фельдшера, не міг уже нічим хворому допомогти і вдавалось умовити наглядачів, що людині таки справді зле, а сконає — вам же перед начальством відповідати, мусили садити в машину й везти, і навіть хліба на дорогу давали — пайок на один день.
Два тижні поспіль у того високого стрибав тиск — то двісті на сто десять, то дев’яносто на шістдесят, і сивий, маючи з медичних пристроїв лишень уривчасті спогади з лекцій по неврології, шматки тексту з підручників, що якимсь дивом збереглись у пам’яті, так і не спромігся поставити хоча б приблизний діагноз.
— А я все хочу тебе спитати, — заговорив сивий по хвилі, — от як ти на віддалі, не бачивши хворого, можеш знати, що з ним?
— То моя кут, — пояснив Мічилла, не розплющуючи очей, — говорить із кут хворого. У кожної кут своя мова. А ще моя кут зазирає у пам’ять минулих життів хворого. Знаючи минуле, можна взнати й майбутнє. Славо, — Мічилла вперше звернувся до сивого на ім’я, — хочеш і собі так?
Сивий притулився спиною до твердої стійки нар.
— Хочу.
Друга зміна поверталася з роботи. Це порушило душевне усамітнення двох в’язнів, перервало їхню розмову.
Клацнули оббиті бляхою двері, до закапелка, окресленого нарами, хтось наблизився. Притулився спиною до стійки нар, закинув голову, постояв так кілька хвилин. Темне волосся злиплими пасмами нависало йому на чоло. Він витер рукавом чорної куртки піт з обличчя, відштовхнувся від стійки і зробив чотири кроки. Впав на нари, підібгав ноги.
— Що сталося? — спитав його сивий співкамерник.
— Все нормально.
— Посилку отримав?
— Ні, Славо, ще ні, — відповів в’язень і болісно поворухнувся на нарах. У животі запекло раптово, наче він ковтнув окропу. Згадав посилку: сало, печиво, шкарпетки, цигарки… Щось іще… А, так, конверти. Щоб листи писати. Конверти він міг би і віддати — йому все одно нема кому писати листи…
Сам не знав толком, чому не зміг сказати Славкові про те, що отримав пакунок. Угода була звичайною: у нього рідних нема, він не отримує ні посилок, ні бандеролей. Слава написав жінці, щоб вислала посилку на ім’я товариша. Ділять навпіл.
Жінка вислала. В’язень отримав. І не сказав.
Ще вчора він подумки віддавав Славі більше половини надісланого, а коли побачив те сало, коли понюхав його — не зміг. Шлунок судомило з голоду. Сидів навпочіпки, жував пожадливо і гнав од себе докори сумління.